Дивна жінка... Років сорока...
Може, й старша – добре виглядає.
Гарна. Так хода її легка,
аж шкода, що я її не знаю.
Жінка дивна. Незнайомі ми.
Не мого життя вона окраса,
то чому ж, мов промінь у пітьмі,
погляду її шукаю часом?
Так. Чужа. Та є в ній щось моє –
щось, чого мені в житті бракує.
Я – впізнав... Вона – не впізнає...
Все дивлюсь, неначе жебракую.
Дивна – не весела, не сумна.
Хто? Чия? Я так і не дізнався...
Я щасливий, що вона сама,
і давно собі у тім зізнався...
Дивна жiнка... Рокiв сорока...
© Copyright: Миклош Форма, 2020
Свидетельство о публикации №120100606197
Свидетельство о публикации №120100606197
Рецензии