Iван Вазов. Чи йде?

Іван Вазов
Чи йде?


Яка імла, який густі тумани слалися цієї осені над Ветреном! Вільгота, моква: дрібний дощик сипле, небо перетворилося на холодну пару й налягло на низенькі дахи сільських хат. А на сльотавій вулиці – гамір, шум, веремія. Запряжені шкапами повозки, волові запряги, навантажені різним військовим начинням; селяни, візники, худоба – все це геть загачувало вулицю між двома заїздами. Серед цієї веремії ледве пробиває собі дорогу військо новобранців; хтось вдягнений в солдатські шинелі, інші – у вивернутих навиворіт кожушках, хтось замість бурки накинув на плечі діряві домоткані ковдри, на ногах – розмоклі постоли; всі підперезані патронними стрічками, через плече – заквітчані  самшитовими гілочками рушниці, на яких висять набиті торби… Холод, твань по коліна, сльота, лихо – а вони знай собі співають… Веселі «печеніги»! – так називали тоді румелійське військо.
В дверях корчми стоїть купка офіцерів, юрмляться ходаки й зачудовані селяни – вони зацікавлено спостерігають за змоклими до рубця юнаками.
Перед одним заїздом скупчилися жінки, молодиці, обірвані й зіщулені від холоду діти. Нині вони стрічають і проводжають в дальню дорогу ветренських вояків, які йдуть полком з Харманлі, де вони билися з турками, в  Софію, а звідти – на поле битви – воювати з сербами.
– Ось він, син Георгія! В добрий час, Цвятко!
– Йой, диви, Рангел пройшов.
– А он і Неделкін хлопак! Гей, Іване, он мати твоя тут!
Не встигаючи напутити добрим словом, жінки похапцем сують солдатам квітки, а сльози котяться їм по щоках,… а військо все йде, йде.
– Мамо? Це бачо (1)! – гукнуло червонощоке русяве дівча.
– Бачо Стояне! – це вже восьмирічний хлопчик кричить сестричці й простягає рученята до війська.
– Синку! Синку! – гукає згорьована мати.
Чорноокий юнак, статний і підтягнутий, виходить з строю, і, поцілувавши матері руку, а братику й сестричці – чоло, одну з квіток, що йому подала котрась з дівчат, приколов на груди, а другу – заклав за ліве вухо. Й хутко біжить, аби наздогнати і загін, і пісню.
– Синку, в добрий час! – плаче мати.
– Стояне! – кричить заплакана дівчина.
Проте їхні голоси тонуть в галасі. Стоян губиться в війську, а військо – в імлі.
Мати ще довго невидющим оком вдивляється вдалечінь.
Дівчина полою картатого фартуха витирає очі...
Прийшовши додому, Стоянова мати розплакалася. Піднявши вічко старої розсохлої скрині, з-під вороху сорочок та сукманів дістала восковицю, поставила її перед образами й почала молитися та бити поклони.
А тимчасом при Драгомані вже гриміли гармати. Це був день 4 листопада 1885 року.
*
Цієї ночі бабці Цені привидівся сон.
Наснилася їй велика хмара, а військо йде прямісінько у цю хмару, і в тому війську – Стоян. Свята Богородице! Яке жахіття! Хмара вирує, ніби тріщить, земля ходором ходить – отака вона, війна. Стоян щез в тій хмарі, нема його більше. Що тепер буде? Вона стріпнулася, прокинулася. В хаті темно, суцільний чорний морок. Лише чутно було, як вітер надворі свище. Така вона – війна. Боже, господи Ісусе Христе, захисти його!.. Свята Богородичке, помилуй мого  Стоянча!
Вона не стулила очей до ранку.
– Чичо (2) Петре, що означає побачити хмару вві сні? – спитала вона вранці в сусіда.
– Хмари, Цено, бувают різні: одні хмари – до дощу, а інші – до ясної погоди. Ти яку хмару снила?
Вона розказала йому свій сон. Дід Петро замислився. Він не пам’ятав, щоб в його соннику було про таку хмару, що її Цана побачила вві сні. Але, помітивши змішання на обличчі Цени, яка збентежено дивилася на нього, він, підбадьорюючи її, сказав:
– Не турбуйся, Цено, сон твій на добро. Побачена тобою хмара — це звістка: матимеш листа від Стоянча.
Лице бабці засяяло.
За шість днів вона отримала листа через одного з добровольців, Стоянового приятеля, який супроводжував сербських полонених. Лист дійсно був від Стоянча, й вона поспішила до попа, щоб той його прочитав.
Ось що було в тому листі: «Мамо, пишу тобі цього листа, що я живий здоровий і що побили сербів. Слава! Хай живе Болгария! Я здоровий і Рангел Стойнов здоровий, і син дядька Димитра теж здоровий і зичить здоров’я своїй матері. Серби все стріляють плутонгами й залпами, проте дуже бояться нашого «ура». Забери мій новий ремінь, що я було забув у Цветана, поки його дітлахи не попсували. Вранці йдемо через драгоманський перевал, а коли повернуся, привезу Кині подарунок з Нішу, а Радулча навчу грати на сопілці й покажу на ній, як свистять гранати. Тобі ж посилаю один лев на прожиття. Кланяюсь тобі.  Твій покірливий син Стоян Добров. Вклонися від мене діду Петру. Хотів був прислати йому сербську рушницю, але зараз нема нагоди. Дуже вже далекобійна, проте не надто влучна. Мамо, не забудь вклонитися й Стоянці».
Ценине зболене серце зраділо, пошкандибала на своїх старих ногах до Стоянки, з листом. Радість велика. А найбільше радів Радулчо мріючи про сопілку, на якій бачо навчить його грати.
Щойно бабця Цена вийшла на вулицю, побачила нову юрбу полонених, позаду йшов один болгарський солдат. Їй здалося, що то був сам Стоянчо, так він був схожий на нього. Та ні, не він. Вона ближче підійшла до нього спитати, чи не несе він їй привіт від сина; проте її увагу відволікли полонені, яких вона бачила вперше в житті.
– Милостивий Боже, – прошепотіла вона, – ось вони які, ті серби! Люди як люди, теж хороші... І в них є матері... либонь так само тривожаться за них. Гей, хлопці, зачекайте-но!
Вона кинулася до хати й невдовзі вийшла з пляшкою ракії (3) в руках і, гукнувши до сербських вояків, щоб зачекали, намірилася пригостити їх. Конівойний лагідно посміхнувся й дав наказ зупинитись.
– Фалим, фалим,  – дякували втомлені полонені, зігрівшись благодатним ковтком ракійки.
– І мені краплину залиш! За твоє здоров’я, бабцю! – весело вигукнув болгарський вояк і вихилив останню краплю з пляшки.
– Такі ж божі християни, як і ми... І нащо ото воювати?... – дивується бабця Цена, дивлячись услід війську.
*
Настало перемир’я.
Надходило Різдво, й вояки стали потроху повертатися у відпустки. І чимало вже їх повернулося у Ветрен. Лише Стоянча не було – ані його, ані бодай якої звістки від нього. Зажурилася бабця Цена, розхвилювалася, в голову полізли погані думки... Минають дні, а вона очей від хвіртки не відводить – чи не грюкне хвіртка. Прийшов і Рангел Стойнов, і Петър, син Динкових, вернувся, й брати Стаматови повернулися. Йде вона до них розпитати – нічого не знають. До певного часу бачилися із Стояном, потім загубили з виду. Завмирає серце матері, вона сновигає кімнатою, про Стоянча думає.
– Мамо, дядька Димитра син вернувся! – захекано каже дочка Кина, підійшовши до хвіртки.
Знову підводиться, йде до Димитра.
– З поверненням, Димитре, а де Стоян мій?
Проте й Димитр нічого не знає… 
– Може, його послали у Видин, – каже Димитр, Бо йому було жалко матері; – може, йде додому звідкілясь, іншою дорогою, – бурмоче соолдат, ніяковіючи.
– Господи, де то загубилася моя дитина! – бідкається вона.
Виходить і йде до Стоянки. Коло самої хвіртки відчуває, як їй калатається серце – мало не вискочить. Сподівається: ось зараз Стоянка скаже їй, що Стоянчо кланяється й обіцяє до Різдва повернутися. А Стоянка – ні пари з вуст. Мовчить. А в самої очі геть червоні від сліз.
*
Все село на ногах. Готуються зустріти перший полк, що повертається. Посеред вулиці, саме перед хатою бабці Цени, забили два стовпи, один проти одного; зверху їх з’єднали кривою, наче дуга, деревиною. Принесли пахучі соснові гілки з лісу й обвили ними стовпи й дугу, на яку прикріпили напис, спеціально замовлений в Пазарджику: «Ласкаво просимо, хоробрі воїни!» Потім закріпили  національні триколори. Вийшла ціла Тріумфальна арка!
Прийшло й пішло собі переможне військо.
«Може, йде десь позаду, аби встигнути до вечора напередодні празника; нема чого йому святкувати Різдво в чужому місці; зараз повертаються солдати один по одному – нема їм краю, ввечері, мабуть, вернеться. Він знає, що на нього чекають із зболеними серцями стільки душ».
Так роздумувала собі горопашна мати...
*
Вранці бабця Цена раненько пішла до церкви. Вона розміняла лева, що їй надіслав Стоянчо, купила вощаниці й запалила по свічці перед усіма іконами на олтарі. Додому вона вернулася з просвітленим обличчям.
– Так чи сяк, а сьогодні  він буде тут, бо ж завтра Різдво… є ще час, шепотіла вона. – Свята Богородичке, приведи мені мого янгола... Ісусе Христе, обрадуй мене.
Прибігла Кина й сповістила, що повернулися ще кілька селян.
Бабця Цена спохмурніла.
– Досить приносити мені новини, краще йди, зустрічай по-людськи брата, – прикрикнула вона на дочку.
– Мамо, і я хочу піти з Киною! – закричав Радулчо.
І діти, метнувшись засніженою вулицею на виїзд з села, вийшли на шосе,.
А бабця Цена залишилася у дворі, щоб зустріти сина тут, коло воріт.
З гір дув холодний вітер. Вершини, улоговини, рівнини – все побіліло від снігу. Небо набурмосилося. Чорні зграї круків то злітають над дорогою, то всідаються на оголені верхівки дерев. Там і тут по шосе, що піднімається до іхтиманської ущелини, чорніють купки зустрічальників: дівчата, діти, жінки... А солдати йдуть – то поодинці, разом із своїми загонами. Кина й Радулчо наздогнали першу групу, потім другу, третю – й йдуть все далі й далі. Вони хочуть першими зустріти Стоянча. Вони впізнають його одразу, хоча й сніговиця, що дедалі посилювалася, застилає їм очі.
Дорога йшла вгору і губилася десь за підйомом. Попереду нічого не видно.
Кина й Радулчо вийшли на самий верх, там вітер дмухав сильніше й пронизував до кісток. З-за повороту показалися двоє солдатів, геть засипаних снігом. Ні, Стоянча серед них нема.
– Гей, чи йдуть ще зверху солдати? – спитала Кина вояків.
– Не знаємо, дівчинко; кого стрічаєте?
– Брата! – відповів Радулчо.
Втомлені ходаки пішли собі далі.
Кина тремтить з холоду, проте знову вдивляється вдалину. І Радулчо геть закоцюб, але ж брат йде додому – мусять дочекатися, бо мама буде сваритися або й плакати, якщо вони його не приведуть додому.
Аж ось показався фаетон, в якому сидять двоє закутаних в теплі кожухи подорожніх. Коли повозка порівнялася з дітьми, Кина вийшла на дорогу і зупинила коней.
– Пане, за вами ще йде військо?
– Не знаю, голубонько, відповів один з подорожників, піднявши каптура й уважно глянувши на почервонілу, посинілу від холоду дівчинку. І фаетон рушив далі.
Двойко діток так і застигли на місці. Минала година за годиною. Гірський вітер посилився, він шмагав обличчя, забирався під одежину. Розгулялася хуртовина, але вони залишалися стояти на холоді. Втопивши очі вдалину, вони чекали, чи не замаячить з-за повороту жива постать.  Раптом сердечко Кини йойкнуло.
Звідти показалася кіннота. Стільки солдатів! Певно, й бачо серед них. Вона стояла, затамувавши подих. Кіннота наближалася, потім порівнялася з дітьми – й рушила далі. Кина махнула рукою двом офіцерам, що їхали трохи позаду.
– Капитане, а наш бачо іде? – спитала вона крізь сльози.
Офіцери спинилися й здивовано подивилися на неї.
– А хто твій бачо? – запитав один з них.
– Бачо Стоян! Наш бачо Стоян! – скрикнув нетерпляче Радулчо, здивувавшись, як цей офіцер в красивому мундирі не знає, що Стоян – то їхній бачо.
– Який Стоян? – повторив збентежений офіцер.
– Стоянчо з Ветрена! – відповіла переконливо Кина.
Офіцер про щось переговорив з товаришем і знову спитав спочутливо:
– Ваш бачо кавалерист?
– Він, він, – не зрозумівши до пуття, відповіла сердешна дівчинка.
– Нема його проміж нас, дівчинко.
– Вертайте вже в село, бо геть замерзнете, – сказав другий.
І офіцери, хльоснувши коней, поїхали слідом за ескадроном.
Кина не стримувала сліз, і Радулчо теж розплакався. Руки й ноги їм геть закоцюбли, щоки посиніли. Ціле шосе – аж до села – розкинулося перед їхніми очима: воно було порожнє. Люди розійшлися по домівках, бо наближалася ніч, вітер лютував все сильніше й сильніше. І лише кіннота все ще чорніла й віддалялася, а вітер доносив до дітей веселу солдатську пісню. Тоді Кина й Радулчо попленталися у  село.
На землю падала ніч. Сховавши руки за пазухи, вони йшли і тихенько схлипували, думаючи про матір, що чекала їх коло хвіртки. Ще одна запряжена трійкою коней повозка прогримотіла за ними, наздогнала дітей і покотилася далі.
– Пане, чи йде ще військо?
Фаетон швидко промчався мимо, не побачивши в темряві дітей і навіть не почувши їхнього питання.
А снігова хурделиця страшенно розгулялася. Наче то вона відповідала дітям. Вона йшла з заходу, звідтам, де було поле битви, звідтам, де в виноградниках у Пироті саме зараз засипала могилу Стояна.

1  бачо - старший брат;
2 чичо – дядько, батьків брат; тут – звертання до старшого чоловіка без наявності родинних зв;язків;
3 ракія – плодова (зазвичай сливова) домашня горілка;

(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
Иде ли?

Каква мъгла, какъв гъстък думан беше паднал оная есен във Ветрен! Влажно, мокро; ситен дъжд пръска, небето се разтопило на студена пара и премазало ниските къщици на селото. А из разкаляната улица глъчка, шум, върволяк. Файтони, запрегнати с дръгливи коне, волски кола, натоварени с военни потреби, селяни, возачи, добитък – заприщят улицата между двете ханчета. Из тая бъркотия промушва се войска от новобранци, едни облечени в солдатски шинели, други – в кожуси с кожи, обърнати отвън, повечето наметнати с дрипави черги, преправени на ямурлуци, с подгизнали цървули, препасани с редове патрони, с пушки на рамо, окичени със стръкове чимшир, на които висят натъпкани торби... Студено, кал до колене, лапавица, поразия, а те пеят ли – пеят... Весели «печенеги»! – Тъй наричаха румелийската милиция.
На вратата на едната кръчма куп офицери, пътници и зачудени селяни зяпат любопитно на измокрените юнаци.
Пред средното ханче наредили се купове-купове жени, девойки, деца, дрипави, разтреперани, зачервени от студ. Те сега срещат и изпращат за сетен път ветренските войници, които идат с полка от Харманли, дето бяха отишли с турци да се бият, и бързо минуват за София, а оттам – за бойното поле – със сърби да се бият.
–  Ето го Гергевия син! Добър час, Цвятко!
–  У, я го виж, Рангел минува.
–  У, ето и Неделкиния! Брей, Иване, ето тука майка ти!
И китки се подават бързешката, и сълзи се ронят по бузите, и думи се изговарят наполовина... и войската все отива,отива.
–  Мамо? Ето батя! – извика там червенобузо русо момиче.
–  Бачо Стоене! – крещи осемгодишното дете до момичето и простира ръце към войската.
–  Синко! Синко! – вика плачливо майката.
Зададе се черноок, напет, здрав юнак, отби се от строя, целуна на майка си ръката, сестричето и братчето си по челото, забоде една китка на гърди, друга – над лявото ухо, които му подаде една там мома, рипна тичешката да стигне войската и песента.
–  Синко, добър час! – пищи майката.
–  Стоене! – вика премаляла девойката.
Но гласът им заглъхва в шумотевицата, Стоян се изгуби във войската, а войската в мъглата.
Майката гледа все нататък и нищо не види.
Девойката дигна пъстрата пола на престилката си и си закри лицето…
Кога влезе у дома си, Стояновата майка се разхълца, отвори вехтата попукана ракла, подигна ризи и сукмани и взема от дъното и вощеница, залепя я пред куностаса и зачини ниски метани.
А в това време топовете при Драгоман ехтяха. Беше 4 ноември 1885 година.
*
Тая нощ баба Цена сънува сън.
Голям облак, а войската отива в облака и Стоян там. Света Богородичке! Каква страхотия! Облакът бучи, небето трещи, земята се търси – ето какво било битката. Стоян се изгуби в облака, няма го вече, ами сега!.. Тя се сепна, разбуди се. Вътре тъмно, чер мрак. Само вятърът пищи навън. Това е битката. Боже господи Исусе Христе, закриляй го!.. Света Богородичке, помилувай го Стоенча!
Тя не заспа до зори.
– Чичо Петре, какво казва облак? – попита тя заранта.
– Облаци, Цено, има два: има облак, дето става на дъжд, има облак, дето се разнася. Ти какъв облак сънува?
Тя му разказа съня си. Дядо Петър помисли. Той не помнеше да има в съновника му досущ такъв облак. Но като видя уплашеното лице на Цена, която го гледаше запъхтяна, той от милост и каза:
– Не грижи се, Цено, сънят е добър. Облакът показва и хабер: ще имаш книга от Стоенча.
Лицето на бабичката светна.
Подир шест деня тя прие писмо по един доброволец, Стоенчов приятел, който караше пленени сръбски войници. Писмото беше от Стоенча и тя се затече при попа да й го прочете.
Ето що казваше писмото: «Мале, пиша ти това писмо, че съм живо и здраво и че победихме сърбите. Слава, да живей България! Аз съм здрав и Рангел Стойнов е здрав, и вуйчов Димитър е здрав и праща много здраве на майка си. Сърбите все стрелят в плутон и в залпове, ама се плашат много от «ура». Прибери ми от Цветанови новия ремик, дето го забравих, че може да го поразят децата. Утре ще гоним през драгоманските проходи и като се върна, ще донеса на Кина армаган от Ниш; а тебе пращам един лев, да си го харчиш, а Радулча ще науча как свирят гранатите. И те поздравлявам. Твой покорен син Стоян Добров. Много здраве и на дяда Петра. Щях да му пратя една сръбска пушка, ама сега нямаше как. Много надалеч бият, но не мерят добре. Мамо, па много здраве и на Стоянка».
Зарадва се Цениното тъжно сърце, завтече се със старите си кокали у Стоенкини, с писмото. Радост голяма. Но най-много се радва Радулчо за новата свирня, на която бачому ще го научи.
Току-що излезе на улицата, баба Цена видя нов куп пленници и зад тях един български войник. Стори и се, че това е сам Стоенчо, тъй приличаше на него. Не, не е той. Тя зина и него да попита не носи ли много здраве от сина и; но вниманието и отвлякоха пленниците, които за първи път виждаше.
– Боже мили – пришушна си тя, – та тия ли са сърбите? Та те добри хора... Клетите им майки... дали ги знаят. Момчета бре, я почакайте!
И тя се втурна у тях си и тозчас излезе пак със стъкло ракийца в ръка и викна към сръбските войници да почакат, за да ги почерпи. Солдатинът, който ги пазеше, се усмихна добродушно и ги спря.
– Фалим, фалим - отговориха признателно уморените пленници, съгрени от благодатната глътка ракийца.
– И за мене капчица остая, наздраве, бабо! – извика весело българският войник и гаврътна последната капка в стъклото.
– Все божи христиени... Ама защо ли се биха?... – чуди се баба Цена, като гледа подир дружината, която отмина.
*
Примирието стана.
Наближи Коледа и войниците взеха да си идат в отпуск. И във Ветрен се завърнаха вече неколцина. Само Стоенча няма – ни него, ни хабер какъв-годе. Загрижи се баба Цена, разкахъри се тя, нехубави мисли й идат... Минуват дните, тя все по-глежда към вратнята няма ли да се хлопне. Ето дойде си Рангел Стойнов, ето и Петър, Динковият син, си дойде, ето и Стаматовите братя си дойдоха. Става тя, иде, пита – нищо не знаят. До едно време виждали Стояна, после го изгубили. Примира й сърцето, тя се щура като несвястна из къщи и Стоенча мисли.
– Мамо, дошел си вуйчов Димитър! – вика дъщеря й Кина, като припна запъхтяна от вратнята.
Стана пак, отива при Димитра.
– Добре дошел, Димитре, ами Стоян де остана?
Но и Димитър нищо не знае…
– Може да са го пратили къде Видин – добавя Димитър, защото му е мило за майката; – може да си иде отнякъде, от друг път – бъбре смутено войникът.
– Боже господи, къде ще е останало момчето ми! – въздиша тя.
Излиза и отива у Стоенкини. Още от вратнята сърцето и затреперва. На, сега ще й каже Стоянка, че приела много здраве от Стоенча, че за Коледа си иде. А Стоянка баре да каже една добра. Не, мълчи. Само очите й се зачервили.
*
Селото цяло се разшавало. Посреща първия полк, който се връща. Ето насред улицата, тъкмо срещу бабини Ценини, забиха две греди, една срещу друга; горните им краеве свързаха с криво дърво, като дъга. Донесоха миризливи борикови вейки от планината и обвиха с тях гредите и дъгата, на която прилепиха надпис, донесен нарочно от Пазарджик: «Добре дошли, храбри войници!» После окичиха всичко това с народни трицветни знамена. Триумфалната арка стана!
Дойде и мина победоносната войска.
«Може да иде отдире, може да иска да стигне тъкмо вечерта срещу празника; той няма защо да прави Коледа на чуждо място; ето и сега идат войници един по един, до вечерта, край не е, ще си дойде. Той знае, че го чакат с поболени сърца толкова души тука».
Така си мисли горката майка…
*
Заранта баба Цена отиде рано в черква. Тя развали лева, пратен от Стоенча, купи вощеници и запали пред всичките икони на олтара. Тя се върна у тях си с прояснено лице.
– Как-как, днес е тука, утре Коледа... не е край – шушне си тя. – Света Богородичке, доведи ми го ангелчето... Исусе Христе, зарадвай ме.
Дотърча Кина и обади, че се завърнали и други селяни.
Баба Цена се намръщи.
– Стига си ми носила мюждета, ами иди, та посрещни бача си, както чинят другите хора – избъбра тя сърдито.
– Мамо, и аз искам да ида с кака! – извика Радулчо.
И двете деца се затекоха нагоре из снежната улица, излязоха на шосето, на къра.
А баба Цена остана извън вратнята, да посреща.
Вятьрът вее студено из планината. Върховете, доловете, равнината, побелели от сняг. Небето навъсено. Черни орляци гарвани прехвръкват над пътя или кацат по оголелите върхове на дърветата. Тук и там по шосето, което се издига към ихтиманската клисура, чернеят се купове посрещачи: девойки, деца, бабички... Защото войниците още се връщат, кое сами, кое с дружини. Кина и Радулчо отминаха първия куп, отминаха втория, отминаха третия и отиват все по-далеко. Те искат първи да видят и да посрещнат Стоенча. Те ще го познаят из един път, макар че снегът, който прехвръква вече, им замрежва очите.
Пътят се издига и губи зад бърдото. Нищо се не види. Кина и Радулчо излязоха на върха, там вятърът е по-силен и ги пронизва. Двама войници се зададоха от завоя, цели засипани със сняг. Не е той.
– Брей, иде ли война отгоре? – попите Кина войниците.
– Не знаем, девойко; кого чакате?
– Батя! – отговори Радулчо.
Морните пътници заминаха.
Кина пак гледа нататък. Студено им – и тя трепери, и Радулчо зъзне, но батю иде – ще го чакат, че мама може да се кара или да плаче, ако го не доведат.
Показва се файтон с двама души, закачулени и обвити в топли кожуси. Когато колата стигна до тях, Кина препречи пътя на конете.
– Господине, иде ли война отгоре?
– Не знаем, гълъбче – отговори единият от пътниците, като подигна качулчето си и погледна учудено почервенялата и посиняла от мраз девойка. И каляската хукна надолу.
Двете деца останаха като приковани. Часовете минуват. Планинският вятър се усили, брули по лицата, развява им дрехите, снегът хвърчи и се върти на кълбуци, но те не бягат. Вперили очи все към завоя и гледат да се зачернее нещо живо. Изведнаж Кининото сърце трепна.
Подаде се конница и затопурка насам. Толкова войници! Навярно бачо й е там. Тя чака, без да мигне. Конницата навали, после се изкачи шумно при тях - и мина. Кина махна с ръка на двамата офицери, които яхаха малко отзад.
– Капитане, бачо иде ли? – попита тя просълзено.
Офицерите спряха и погледаха учудено.
– Кой ти е бачо? – попита единият.
– Бачо Стоян! Наш бачо Стоян! – изкрещя нетърпеливо Радулчо, учуден как може тоя пременен капитанин да не знае, че Стоян им е бачо.
– Кой Стоян? – повтори офицеринът слисан.
– Стоянчо из Ветрен! – отговори убедително Кина.
Офицеринът погълча нещо с другаря си и попита пак с участие:
– Бачо ви кавалерист ли е?
– Той, той – отговори бедното момиче, което не разбра.
– Няма го при нас, момиче.
– Хай върнете се в село, че ще измръзнете – каза другият.
И офицерите тупнаха конете и последваха ескадрона си.
Кина плачеше и Радулчо се разплака. Ръцете им и краката им се вкочанясаха, бузите посиняха. Цялото шосе до селото се видеше пред тях; то беше пусто вече. Посрещачите се бяха прибрали, защото наближаваше да мръкне, вятърът режеше все по-остро. Само конницата се още чернееше и отдалечаваше и вятърът донесе до слуха на децата веселата песен на войниците. Тогава и Кина, и Радулчо потеглиха към село.
Нощта падаше. С ръце, мушнати в пазви, те вървяха и хленчеха тихо и мислеха за майка си, която ги чака на вратнята. Един нов файтон с три коня изгърмя зад тях из стръмнината.
– Господине, война иде ли още?
Файтонът се стрелна край тях и се не чу, не видя из мрачината.
А снежната виявица страшно вееше. Сякаш че тя отговаряше на децата. Тя идеше от запад, откъде бойното поле, там, дето в лозята при Пирот сега засипваше гроба на Стояна.