525. Василь Стус. Буро-зеленый лист осины...

Буро-зеленый лист осины
печально на ветру шумит.
Еще темно. Отчизна спит,
зек рядом\сосед мой дернулся во сне и
так страшно, жутко так рычит.
И мертвый свет. И тень косматая
то ли провидца, то ли  ката
вкось - на кровать, на спинку, на
дощатый  пол – и не позвать
чтоб пособили. Надо ждать,
но вот кого и на черта
ждать?  Грязно-желтый сон
в моталове палаты под
тревог укрытием. Ворчливо
нашептывает мысль: не диво ль
этот людской нелюбый род,
укрытый\объятый сном. В окне слепом
чуть занимается заря,
в одном углу псалтырь бубнят,
да слов не разберет никто —
в осине пламенем\рдеется заря.

Осики лист карозелений
на жальнім вітрі шерхотить.
Ще досвіток. Вітчизна спить,
стенувся в’язень коло мене
і моторошно так гарчить.
І мертве світло. Тінь пасмата
чи то провидця ачи ката
навскіс — на ліжка, бильця, на
підлогу — нікого позвати
на допомогу. Треба ждати,
але чортзна кого, чортзна —
для чого. Брудно-жовте сниво
у бовтанці палати під
турбот криївкою. Злостиво
шепоче думка: чи не диво
оцей людський нелюбий рід,
окритий сном. В вікні сліпому
ледь-ледь займається зоря,
куток читає псалтиря,
та не дібрати слів нікому —
в осиці жевріє зоря.