524. Василь Стус. Я гроб глухой себе нарисовал...

Я гроб глухой себе нарисовал,
что сделался дорогою и полем,
моей минувшей и грядущей болью,
надежно защищая ото сна.
И снился Кар — безрадостный такой,
как будто ошалелый\очумелый от докуки,
покуда мать заламывает руки
грехи отпустит нам Всесильный Бог.
Я прочь бежал от  жутких сновидений,
бежал и возвращался, проходил
вдоль, точно свет, пролегшего презренья,
и в том презренье взглядом я блудил.
Ужель ты поучаешь пустоту
и как спровадить совесть поучаешь.
Ты приближаешься - и тут же ускользаешь,
предтечам в неизвестность торя путь.
Такая в сердце тягостная боль,
и вера, и смирение тягучие,
и ярость лютая трясет нас, как в падучей,
и как падучая, все ближе, ближе цель.


І герметичну виснив я труну,
що стала і дорогою і полем,
моїм минулим і прийдешнім болем,
надійно заступаючи від сну.
І снився Кар — зажурений такий,
немов отетерілий од докуки,
допоки мати заламає руки
наш гріх відпустить Бог усеблагий.
Я уникав тих моторошних снінь,
втікав і навертався, і проходив
уздовж, як світ пролеглої погорди,
і в тій погорді поглядом блудив.
Невже ти научаєш порожнеч
і спекатися совісті навчаєш.
Наближуєшся ти — і проминаєш
і в невідь запроторюєш предтеч.
Така на серці тоскна тягота
і віра, і впокорення тягучі,
і люта лють нас трусить, як падуча,
і як падуча, близиться мета.