Лина Костенко. Старушка, ты идёшь по той дороге...

            * * *
Старушка, ты идёшь по той дороге.
Идёшь всегда, как нынче, как давно.
Остановилась. Знать, больные ноги.
Здоровье было, где ж теперь оно?
И снова в путь ... Исчезла за вербою...
Рассвет тропинку снегом всю укрыл.
Куда идёшь, я жду, живу тобою.
Всё зря - фонарь никто не погасил.

О, бабушка, ты старшая мне мама!
Хоть след, хоть тень, хоть образ сохрани!
Какими же признаться мне словами -
душа моя вовек не отболит!
Ведь без тебя земля и стебля не уродит,
и молодым ума не обрести.
Куда же ты идёшь? Твоя наливка бродит,
и семена лежат в кулёчках до весны.

Ну космос, ну компьютер, нуклеины.
А где же сказки, где же слово, где сады, -
и так по крохам, так по крохам Украина
идёт с тобой, скажи куда, о Боже, Ты?!

Хоть оглянись! Побудь ещё немного!
Ещё есть время у тебя, немного есть!
Вернись домой к родимому порогу.
Вот наш порог, где можешь ты присесть.

Ты не заходишь, говорят, что умерла ты.
Теперь зима, ну а тогда весна была.
Зашла бы, что ли, ты в свою родную хату,
Моё лицо от детских слёз бы вытерла.

Ушла и нет тебя, бабуся чья-то,
и даже имя не узнаю я.
В окно смотрю, воспоминанье свято,
и думаю, что, это ты, моя.

         20.09.2020 г.

Перевод с украинского Владислав Бусов


          * * *
Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.
Горить ліхтар — ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!

Ну космос, ну комп'ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади, —
і так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім'я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.

         Лина Костенко


Рецензии