Ми довго йшли: все вгору, вгору.
Не всі зважали, як і я,
На несподіванку не скору:
Внизу — курілась коліЯ;
Згори — себе котила річка.
Ми йшли, прямуючи на схід.
І там, де ще траплявся лід,
Не він притримував, а звичка.
Таке було: бери вершину;
Долай себе в останній рух;
В стихію вИтвору рушІйну
Вона ж, ніяк не йшла до рук.
Ми йшли в напрУзі —
знову й знову.
І хто б міг знати, як не я,
Недораховану основу :
Вершина в кожного — своя.
Основа
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2020
Свидетельство о публикации №120092302017
Свидетельство о публикации №120092302017
Рецензии