Лина Костенко. МАТЬ

           МАТЬ

Она - красавица из Катериновки.
С любовью пятерых растила вас.
Дарила вам гостинчики за гривенник,
следить за домом успевала всякий раз.

Она ходила в церковь, как положено.
И кувшины сушила на плетне.
Молодкою была она хорошею
и о заветной думала мечте.

Во времена тревожные, лихие,
кто только в тех степях не воевал,-
она мечтала вопреки стихии,
чтоб кто-то небо ей нарисовал.

И о Растрелли ничего не знала.
Ходила собирать в степи свеклу.
О небесах на потолке мечтала,
чтоб только видеть звёзды и луну.

Проснёшься утром -
и летишь по небу.
У мужа ночью засыпаешь на плече.
Кто о художнике бы ей поведал,
который мог помочь её мечте.

Пытался рисовать ей небо шурин,
он голубые краски подбирал.
Она сказала:
-ты не можешь, дурень.
И небо у тебя, как твой кафтан.

В голодомор ещё один художник
ей взялся сделать небо за еду.
Взобрался кое-как на стол-треножник
и рисовать стал на свою беду.

Как змеи, облака по небу плыли,
уже и солнце стал он рисовать.
Она сказала: - вы совсем забыли, -
слезайте, небо так нельзя писать.

Она о небе долго всё мечтала!
Ещё была такою молодой!
Она художника как не искала,
так не смогла найти за горем и бедой.

С годами в доме выцветели блюда,
И плакал в одиночестве отец,
когда над ней не потолок, а чудо, -
явился звёздный в небесах венец...

         14.09.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


             МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, —
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
— Перестань, бо вижену.
У тебе, — каже, — небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.
Злізайте, — каже. — Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так — то не знайшлося маляра.
Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...

         Лина Костенко