521. Василь Стус. Как разливалася вода - ни броду

Как разливалася вода - ни броду переброду,
бог весть куда, но все ж айда, построимся к походу.
Меня же половодье то  встречало сиротою
и светит вечность осиянная над вещею водою.
У надбережья немоты стою я сам с собою,
пытаю: ты или не ты несчастьям всем виною.
У надбережья немоты с утра тирлич-травою
креплю сожженные мосты - зову, кричу, стенаю.
Как туго стянут мир узлом – словно под черным крепом
сошлися сто давнишних бед и диких духов степи.
И ландышами снег запах, калиной – завирюха,
по огорожам, по снегам, где правит вьюга-злюка.
Куда ни глянь – одна вода, ни броду переброду,
дозорного косая тень легла на загороду.

Як розіллялася вода — ні броду переброду,
бозна-куди, але гайда, шикуймось до походу.
Мене ж ця повінь голосна спіткала самотою
і світить вічність осяйна над віщою водою.
На узбережжі німоти стою один єдиний,
питаю: ти це чи не ти на всій недолі винний.
На узбережжі німоти з пораннього тирличу
наводжу спалені мости — зову, стенаю, кличу.
Як позав’язувано світ — немов під бинду крепу
зійшлося сто днедавніх бід і диких духів степу.
І калиново сніг запах, конвалією хуга,
по загородах, по снігах, де владить зла зав’юга.
І де лиш погляду не скинь — ні броду переброду,
довгаста вартового тінь лягла на загороду.