520. Василь Стус. Ты, ангел, что заброшен прямо в

Ты, ангел, что заброшен прямо в пекло,
сужденное себе за свой же промах—
сверхмерную грядущему покорность
уже познал, что значит ожиданье,
когда ж откроются тебе миры,
известные еще до твоего
рождения? Ты, ангел, ты узнал
конец пути? Постиг свою конечность
в ликующей довременности смерти,
когда, как будто бы отстранены рукой
вельможною, перед тобою ниц
падут любимые, друзья, надежды,
голодные, как волки, одинокость
и очужелостью  пронизанная ночь
(все то, что собиралося в дорогу
с тобою вместе? То, что больше тела,
но обрамляет пораженный дух).
И при начале тех времен блаженных
ты стал, как бы пристыжен, и утрата
болит со всех сторон — ты, ангел, ты,
что копьями привязан острожалыми
к своей же плоти – точно на кресте –
теряешь право самоизбеганья,
самоперерастанья крайних меж
и, разминувшися с самим собою,
ты чезнешь в несогласии поступков
(чужих деяний) - вечное сраженье
с рожденья заблудившейся души,
не названной своею до сих пор.
Ты был скупым, а может слишком щедрым
к своей душе и ничего не брал
из тех даров высоких, что тебе
даны по праву самоисчезанья
и самодарованья — тем мирам,
таким же неприрученным, как сердце,
потерянное меж рассветных душ,
что только проявляются из тьмы
едва накопленного пребыванья
(те души черным дегтем верещат
и всполохами выблескивают крики
беспамятного бреда тех желаний
безумных, что сидят занозой в сердце).
31.1. 1972


Ти, янголе, закинутий у пекло,
настачене собі за власний прогріх —
цю понадмірну відданість шляхам
будучих літ — уже спізнав чекання,
коли ж відслоняться тобі світи,
занадто добре знані, ще до твого
народження? Ти, янголе, спізнав
кінець путі? Збагнув свою конечність
у передчассі радісної смерти,
як раптом, відсторонені рукою
вельможною, перед тобою ниць
падуть кохані, друзі, сподівання,
голодні, як вовки, жалка самотність
і очужілістю пойнята ніч
(те все, що шикувалося в дорогу
з тобою разом? Те, що більшить тіло,
але обмалює забитий дух).
І при початку тих часів блаженних
ти став, зніяковілий, і утрата
болить тобі обабоки — ти, янголе,
припнутий гострожалими списами
до тіла власного — хреста подоба —
втрачаєш право самоуникання,
самопереростання скрайніх меж
і, розминувшись із самим собою,
ти почезаєш у незгоді вчинків
(чужих чинінь) — як вічна колотнеча
з народження заблуклої душі,
не названої власною ще й досі.
Ти був скупий чи то — занадто щедрий
на власну душу і не брав нічого
із тих дарів високих, що тобі
належать правом самопочезання
і самодарування — цим світам,
так само неоговтаним, як серце,
розгублене проміж світанних душ,
що тільки розвидняються з пітьми
ледь-ледь призбираного існування
(ті душі чорним дьогтем аж лящать
і мерехтіють полисками крики
безпам’ятної маячні бажань,
котрі засіли в серці, ніби дразка).
31.1.1972