Я віз тягну... Як тягнуть всі. До скОну.
На возі – звісь усякого-всьогО.
Якщо це сіль, то сіль везу солОну.
Ніщо не змінить впевнення могО.
Отож, іду. Тягну собою вОза...
Не змінний простір зверхності — внизу.
Не день, не два, всі дні мої не проза,
А я свій віз не кидаю – везУ.
Під себе так лаштую подорОжню,
Щоби тримати Істину простУ.
Буває ж так: вожу пустопорожню
Нікому не потрібну пустоту.
Я так живу, життя свого зарАди.
Воно мені нагадує зорю:
Палю мости — похабщини і зради,
А потім… потім… воза тябурЮ.
Я - вiз тягну
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2020
Свидетельство о публикации №120091603460
Свидетельство о публикации №120091603460
Рецензии