Сон козака

Багряний захід мерехтів
В степу кривавім від боїв,
Де серед купи мертвих тіл,
Козак від ран з останніх сил,
Піднятись на коня не зміг,
Упавши замертво до ніг.
Неначе поминальний дзвін,
Нестерпний біль, і знову він
Накрив, мов покривалом ночі,
Та затуманив йому очі…
Прокинувся козак в раю —
Знайома стежечка в гаю
Вела до рідної оселі —
На нього люблячі, веселі,
Живі-здорові дивом Божим
Батьки чекали днем погожим,
І мов лебідонька, дружина,
Що народила доньку й сина —
Як дві ріднесенькі краплинки,
Його i красовицi жінки.
Та як же хочеться любити,
Життю безхмарному радіти,
І прокидаючись зі сну,
Втягнути  з люльки тютюну,
На смак солодкий і жаданий,
Як той цілунок довгожданий…
Та звідкись налетіли хмари,
І вдарив грім, як Божа кара…
Отямився козак — й дарма,
Родини, хати вже нема —
Забрала смерть у свій полон —
Його минуле — тільки сон,
Де все до болю любо-мило…
А в серці знову защеміло,
І накотилася сльоза,
Неначе вранішня роса…