519. Василь Стус. Как будто лёд гремит вокруг...

Как будто лёд гремит вокруг
на ясном небе гром.
Уже я умер? Иль умру?
Пускай. Мне всё одно.
Ведь жизни не было и нет.
Пусть всё летит к чертям.
Увял, не распустившись, цвет.
День поглотила тьма.
Ты только прояснел в себе,
едва  лишь заблестел.
Что - руку протянул судьбе?
А взять не захотел?
Иль почуралася она
твоей да красоты?
Иль, может, — Господи, прости —
людская жизнь — обман?
А все же будущему дню
ты в ноги  поклонись
скажи, что на его огне
сгорел когда-то весь.
А может, проплывут века,
и будет им плевать,
кто, что в душе своей имел,
кто ненавидел, кто любил...
И радостно толпа
расколет золото смертей
на медяки житья,
и обопьется моя степь
вином небытия.
25.1.


Як крига, падає навкруг
з ясного неба грім.
Чи я вже вмер? Чи ще помру?
Нехай. А біс із ним.
Усе одно — життя нема.
Нема. І — не було.
Воно без цвіту одцвіло.
День почала пітьма.
Ти ж ледь розвиднівся в собі,
ледь-ледь замерехтів.
Що — руку простягав добі?
А взяти не схотів?
Чи поцуралася вона
твоєї ліпоти?
Чи, може, — Господи, прости —
людське життя — мана?
Проте ясній будучині
доземно уклонись
і мов, що на її вогні
ти вигорів колись.
А, може, пропливуть віки,
і буде їм дарма,
хто, що й коли на серці мав,
кого ненавидів, кохав...
І радісна юрма
розіб’є золото смертей
на мідяки життя,
і обіп’ється рідний степ
солодким небуттям.
25.1.