Зустрів мольфарку, чарівну дівчину,
Що в горах оселилась, край села,
Зайняв я в неї обмаль, лиш годину,
Вона ж навіки серце зайняла.
Немов туман згустився наді мною,
Все, що наворожила, забулось -
Красою любувався неземною,
У грудях наче щось надірвалось.
Де іскрам водоспаду сонцем грати,
Де краєвиду райдужний узір,
Смереки цвітом, зваблюють Карпати,
Ген простягнулись, та милують зір.
У різнобарв’ї тоне полонина,
Але від суму, вкрай не до розмов,
Там недосяжна та, що полонила,
Горить, палає в серці ватра знов.
Як води Тиси, пропливає спомин,
Як сповідь, проростає пізньоцвіт,
Мій сон турбують водоспаду гомін,
Мольфарка, та розмай чудових квіт.
Де іскрам водоспаду сонцем грати,
Де краєвиду райдужний узір,
Смереки цвітом зваблюють Карпати,
Ген простягнулись, та милують зір.
Мольфарка
© Copyright: Борис Кесельман, 2020
Свидетельство о публикации №120090802089
Свидетельство о публикации №120090802089
Рецензии