Лина Костенко. Белая симфония

      БЕЛАЯ СИМФОНИЯ

Нам было тогда не до смеха.
В ночи приоткрылась завеса -
симфония белого снега
плыла над верхушками леса.

А лес в этом дрейфе сумбурном
скрипел, будто скованный льдами...
И парень молоденький, юный
сказал мне печально глазами:

- Моя лебединая песня,
не жить без тебя мне на свете...
Ведь в юные годы, известно,
любовь лишь одна на примете.

Наверное, важно подростку
иметь для солидности в прошлом
свидание на перекрёстке
с весёлой девчонкой хорошей.

А кроны заснеженных сосен
вздымалися в высь парусами.
И наш разговор был несносен,
и ветер срывался над нами.

Была та любовь роковая
почти как из драмы Ростана...
Теперь я тот снег вспоминаю,
он в жизни прошедшей растаял.

Я вспомню симфонию снега,
где ветер со скрипом и с хрустом.
Теперь нам с тобою до смеха,
теперь нам и вовсе не грустно.

И жить тебе стало на свете
легко, хорошо и не сложно.
Но ты, как воскресший, о смерти
сказать ничего мне не сможешь.

И в этом сейчас твоя правда.
Всё прошлое лёд покрывает.
Настала симфонии жатва...
Теперь о тебе всё я знаю.

И крутит метель, завывая,
я эту любовь не забуду.
Звучит она музыкой рая,
симфонией вечною будет.

       3.09.2020 г.

Перевод с украинского Владислава Бусова


     БIЛА СИМФОНIЯ

Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу –
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.

А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:

– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.

Бо то уже справа гідности –
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.

Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.

Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам’ятаю,
отой, що давно розтанув.

Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою не смутно!

І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.

І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.

Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.

    Лина Костенко