Лина Костенко. Прислушаюсь к дождю

* * *
Прислушаюсь к дождю.  Подкрался и шумит.
Звук струек жестяной, веселых капель пенье.
Тик-так, тик-так – всего лишь миг да миг,
Очнусь, а это годы – не мгновенья.

И вот уже века. Куда я забрела?
В туманности души а может Андромеды? –
Я в мантии дождя, прозрачнее стекла,
Льюсь для живых и плачу об умерших.

Целую вас, леса. Скрипач, благодарю!
Ты хорошо сыграл мои приметы.
Я дерево, я снег, я все, что я люблю.
Не высшая моя ли сущность это!
30.08 - 5.09.2020




* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.