516. Василь Стус. Сыночек, слышишь, я тебя забыл..

Сыночек, слышишь, я тебя забыл.
Как будто солнце, что в душе светило,
за днями долгими внезапно отгорело.
И кто-то во мне умер иль уснул.
И этот вот притихший не почуял
того, что, вдруг родившись, зазвенело —
безгрешное сияющее тело,
как драгоценнейшие росы, с меня сдул.
И пропасть клочковатая, как ночь,
пошла расти.  Стою как на обочине
себя же самого. Не замечая трачу
все то, чем жил, все, чем я обозначен,
все, что одно лишь исцеленье мне
и входит, незаметно и зловеще,
в пустыню сердца и в печаль печали,
познав наисвятого надруганья,
выплескиваясь, будто сон ночной
знакомство сводит: я - его. Он - мой.


Синочку, чуєш, я тебе забув.
Неначе сонце, що в душі світило,
по довгих днях раптово відгоріло.
Хтось у мені помер ачи заснув.
І хтось притишений і не почув
того, що, ледь зродившись, забриніло —
ясне рожеве і безгрішне тіло,
мов найдорожчі роси, з мене здув.
І волохата прірва, ніби ніч,
пішла рости. І я стою узбіч
самого себе. Непомітно трачу
усе, чим жив, усе, чим тільки й значу,
усе, що відволодує мене
і входить, непомітне і страшне,
у пустку пустки серця, в тугу туги,
зазнавши найсвятішої наруги,
і перехлюпує, мов сон нічний
зізнався нагло: я — його. Він — мій.

8.6.