515. Василь Стус. И я был там. Беда ходила следом
за мною надзирала в сто щелин,
и ясным догорал декабрь болидом,
не покорялся, не кривился он.
И я был там. Пречистыми снегами
земля стелилась вольно, без надежд.
А за твоими, мир мой, берегами
затрепетал вдруг сумеречный свет.
И я был там. Но уж моя дорога
обратно к дому пряталась во мгле,
и как заря молилась златорогая,
так я молился, павши до земли.
И одинокий тополь бил поклоны,
и с ним молилась голубая ель,
бежала и себя теряла тропка
там, где по кущам стерегла печаль.
О чем ты думал, полный упованья,
о том, что время, спаси Бог, бежит,
как кровь твоя струей из раны льет
бежало совсем рядом воздаянье.
Но стынул изумленный взгляд в сиянье
соцветий, изузорившихся в лед.
Я ще був там. Біда ходила слідом,
за мною назирала в сто шпарин,
а грудень догоряв ясним болідом,
він не корився і не крився він.
Я ще був там. Пречистими снігами
земля стелилась, вільна од чекань.
А за твоїми, земле, берегами
затріпотіли сполохи смеркань.
Я ще був там. Та вже моя дорога
повернення ховалася в імлі,
молилася зоря золоторога,
і я молився, впавши до ріллі.
Тополя самітна поклони била,
молилася смерека голуба,
а стежка бігла і себе губила
там, де чигала по кущах журба.
Про що ти думав, повен сподівання
про те, що, слава Богу, час біжить,
мов кров тобі із рани цебенить
за кілька кроків бігло начування.
Та брало погляд сяйне чудування
морозом помережаних суцвіть.
Свидетельство о публикации №120090307519