514. Василь Стус. Хрусталятся там скалы причитаний

Хрусталятся там скалы причитаний,
унынья выщербины точно вырвы*,
и все малы себе, – слои надежды липкой -
все там объято вездесущим небом,
что холодом сжигает , как огнем.

Из них повинен каждый в том, что мир
почался сбоку, ведь поры миграций
не удержал своим колючим взглядом,
что потеряв давно самодоверье,
стал приближаться
остеклелый взгляд,
с пеленок устремленный внутрь себя,
утративши чутье самодоверья,
стал обрастать побегами увечий,
мертвея же, отправился к вещам
своею поступью.

Те души, как осыпанные горы,
лежат камнями и мечтают тяжко:
оголодалый космоса песок
еще заколосится пышным житом.



*Вирва – 1) воронка от снаряда 2) глублокая яма на дне пруда


Там кришталеві скелі голосінь
і розпачу западини, мов вирви,
усе малі для себе,— сланцювата,
липка надія — все пойняте небом,
що пряжить холодом, немов огнем.

З них кожен завинив, що світ почався
од нього збоку, бо добу міграцій
не вдержав поглядом своїм шпичастим,
що втративши самодовіру здавна,
став наближатися
осклілий погляд,
відмалку зосереджений в собі,
утративши чуття самодовіри,
став наростати шпичаками близни,
мертвіючи, пустився до речей
ходою власною.

Ті душі, наче вивітрені гори,
і каменем лежать, і тяжко мріють,
що зголоднілий космосу пісок
ще проросте густою яриною.