Дитячих літ, можливе свято
В пітьму спливає від очей...
О, скільки малось недоспато,
Не доколиханих ночей!
Ми, всі забули! Все – забули...
(Дай, пам'ять, з дОтику щоки!)
Колись нас бОсоніж озули —
Кремлівських веж «обувщики».
Був справжнім святом
житній пряник,
З Росії вивезений кимсь.
Я знав тоді, що буде ранок,
Якщо мій рот чогось поїсть;
Що — ніч бреде очеретами...
Що — вже, із нас, когось нема.
І мами… Зовсім інші «мами»,
Тоді посходили з ума.
І так і сяк, згинало всяко:
Не почуття, а біль чуття.
Тобі, я маю щиру дяку
Моє, не зігнуте, Життя!
Життя
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2020
Свидетельство о публикации №120090102733
Свидетельство о публикации №120090102733
Рецензии