512. Василь Стус. Приснилось мне, что я на том дво

Приснилось мне, что я на том дворе,
где только что убрали огорожу,
где так и хочется колючими аллеями
разгуливать увертливым теням.
У черных встал ворот. Во все глаза
гляжу, гляжу - и уж за наблюденьем
себя  не помню. Вижу: тень, но белая
в пальтишке сереньком бредет
с  потухшими очами, златокосая.
- Ты кто? - со страхом спрашиваю - кто?
И вспоминая, сам же отвечаю:
- Ты это, ты, наверно, это ты,
обязана явить мне царство теней,
чтоб я лицом к лицу в том мире четком
с собою встретился.
                В фуфайках драных,
как твари хворые, толпятся боли,
иль растекаются безлюдной ширью,
иль грудятся торосами мытарств.
Такая кутерьга гудит кругом!
И диво дивное, что на осине
листок зеленый - и не шелохнется,
висит как мертвый. Жду. Чего ж я жду?
Чтобы один недужный горький рот
с запекшимися бледными губами,
испуганно накрыл мои уста,
пронесши быструю улыбку дальше.
Весенний дождик сеет. Спит земля.
Еще чуть-чуть и распогодится.
И вспыхнет солнце, и забродит сок
в тех овощах, что долго лета ждали,
старея в ожидании. Но ты,
ты, роза черная, уже побег пустила!


Наснилося, що я на тім дворі,
безмежно розгородженому щойно,
де вже кортить колючими алеями
прогулюватись тіням ворушким.
Я став при чорній брамі. В сто очей
вглядаюся — і вже за назиранням
себе не чую. Бачу: біла тінь
у сардаку сіренькому бреде
зі згаслим поглядом, золотокоса.
— Ти хто? — питаю з острахом — ти хто?
І згадую. І сам відповідаю:
— Це ти, це, мабуть, ти, котра мені
повинна появити царство тіней,
щоб я себе на тому тлі чіткому
зустрів віч-на-віч.
В дертих куфайках,
як немічні прояви, болі тлумляться
чи розтікаються безлюдним широм,
чи товпляться торосами терпінь.
Така гуде зав’юга довкруги!
І не зійти із дива, що трепети
листок зелений — ані ворухнеться,
як мертвий висить. Жду. Чого ж я жду?
Щоб надійшов один болючий рот
з попеченими тьмавими губами
і злякано накрив мої уста,
проносячи движкий свій усміх далі.
Весняна мжичка. І земля ще спить.
От-от зі сну прокинеться погода.
І зблисне сонце, і забродить сік
в тих овочах, що довго літа ждали
і старіли в чеканні. Але ти,
трояндо чорна, пуп’янки пустила!