Iван Вазов. Повiнь

Іван Вазов
ПОВІНЬ

Сонце кидало веселий сніп променів у напіврозтворене вікно. Безжурно спираючись на подушку, у сповненій невимушеної принадності позі ніжна й чуттєва пані Милиця Арсенієва дочитувала найзахопливішу і найпривабливішу главу старого французького роману «La Dame de Monsoreau» Дюма.
Із трепетним завмиранням серця вона слідкувала за жаскими пригодами героя, з яких той виходив живий і неушкоджений, аби втрапити в нові, ще більш жахливі; вона з безмежною тривогою ділила його хвилювання, переживала його небезпеку й тріумфувала зі сльозами на очах з приводу перемог симпатичного коханця Діани Монсоро!
Її читання перебив голос чоловіка, що увійшов до кімнати:
– Милице, не хочеш прогулятися Ючбунаром?
– А що ми там не бачили?
– Побачимо повінь: Княжівська ріка вийшла з берегів і затопила весь Ючбунар. Там тепер ціле озеро. Будинки наче острови визирають з води… Цікаве видиво! Кажуть, — завершив Арсенієв перелік цих спокусливих новин, – що є й діти-потопельники, тіла їхні скрізь плавають!
Тут Милиця не втрималася. Вона згорнула роман на тому самому моменті, де мала відбутися захоплива дуель на шпагах між благородним героєм і п’ятьма його ворогами – царедворцями  Генриха III.
– Ходімо, Йордо!
Вона наскоро причепурилася перед дзеркалом, вдягла елегантний капелюшок із страусовим пером. Йордо прикликав фурмана, і вони рушили в Ючбунар.
Серце Милиці гупало від зацікавлення.
Ще на в’їзді на Солунську вулицю Милиця і Йордо побачили ознаки ючбунарського потопу: гірський потік, що огинав край Софії, розлився, перетворивши цю нижню частину вулиці на збаламучене жовте болото.  Коням, що переходили вбрід цей збурений потік, вода була по живіт. Милиці перехопило подих… А що тоді діється в Ючбунарі? Коні важко виборсалися на сухе. Бич знов хльоснув по їхніх спинах, і вони почалапали вперед, залишаючи мокрий слід від фаетону.
Виїхали на вулицю Вітоша, пройшли собор Святого  Короля, повернули на захід і взяли дорогу на Ючбунар.
Тут були й інші екіпажі, що спішили у напрямку до Ючбунару. Видовище розору й нещастя вабило всю столицю у це передмістя. Милиця і Йордо згоряли від нетерпіння застати катастрофу в усій її повноті.
Милиця, звичайно обдарована багатою уявою, ще більш розвинутою від читання романів, вже малювала собі в голові картину повені. Як страшно гуркотіла вода, в якій оберталися різні хатні пожитки, одяг, посуд зі зруйнованих і затоплених осель! А між тими уламками і безіменним начинням плавали трупи, що своїми засклілими очима дивилися у небо... Таке уявне видиво, страшне й відразливе,  примусило Милицю здригнутися, і вона відчула новий трепет від гіркого, проте водночас солодкого й нездоланного зацікавлення.
Затоплення передмістя почалося від Вейсового парового млина. Милиця поглядом шукала, коли це вулицею блисне вода; вона даремно й надалі видивляла озеро, аж поки фаетон дістався самого Ючбунара. Були лишень свіжі сліди від води, кальні водокрути, що стікали потоками, від яких залишалася нова гладка тина по обидва боки шосе; виднілися будинки з геть підмитим фундаментом, деякі – майже до вікон, ба навіть і вище, а на порогах застигли бідолаги з переляканими й сторопілими обличчями.
*
Милиця вперше була в Ючбунарі.
Вона з подивом розглядала все навколо себе. Це недавно заселене нове передмістя носило відбиток квапливості й вимушеності. Скрізь будинки невеликі, низенькі, зліплені з дощок, розбиті за якимось планом квартали,  вулиці, прокладені прямо, проте – непрохідні. Ніби плід якоїсь нелюдської спекуляції, квартали Ючбунару виникли в кророткий термін, як гриби на болотистому ґрунті. Тисячі бідних єврейських сімей, вигнані з центру столиці в розпал її оновлення, були кинуті сюди зі своїми халабудами, лахміттям, сморідом; приречені на запліснявіння й епідемічні хвороби, що виникали через мокру землю й брудне повітря, що його західний вітер згубною хмарою постійно наганяв на столицю. Софія поспішила здобути своє гетто.
*
Фаетон мчав уперед по шосе. Той самий вид зліва і справа; сліди від повені, старі калюжі з водостоєм,  твань; нещасні обірвані істоти, анемічні, жовті золотушні обличчя, брудні єврейки й їхні дітлахи, що сиділи навколішки по порогах коло синюватих калюж від вилитих домашніх помиїв. Проте озера, зруйнованих будинків, потоплених дітей, що пливуть в каламутній воді, – не було.
На другому кінці вулиці юрмилися люди, були там і екіпажі.
– Туди! – показав Йордо.
Фаетон рушив.
Дісталися натовпу. Юрба стояла на мосту на Княжевській річці й дивилася на воду. Ріка, ще велика й гнівна, шумувала високими каламутними хвилями, проте вже вертала в свої береги і вже більше не загрожувала безпеці й житлу ючбунарців.
Милиця спитала одного єврея:
– Більше ніде нема води?
– Нема, нема, пані, не бійтеся. Слава богу, відступила, – відповів єврей, знімаючи свою подерту хутряну шапку.
– А де зруйновані водою будинки?
Єврей відповів:
– Зруйнованих будинків нема.
Він із захватом дивився в розпашіле від свіжого вітерця гарне личко Милиці.
– А діти потоплені є? – спитав Йордо.
– Нема пане, брешуть. Жодна людина не постраждала. Вода швидко відступила.
На обличчі Милиці відбилося незадоволення, вона повернулася до чоловіка з докором:
– Йордо! Твої новини виявилися пшиком.
– За що купив, за те й продав, — відповів він. – Перебільшили – з мухи люди роблять слона. Повертай назад! – наказав він візникові.
І фаетон повернув між двома рядами підмитих водою будинків, мимо запльованих грязюкою крамничок і купи брудних і жовтих євреїв, зустрічаючи в фаетонах таких, як і вони, туристів із спантеличенними обличчями...
*
Милиця зняла капелюшок вкрай незадоволена, вкрай розчарована, вкрай сердита. Оце варто було полишити роман в найкритичнішому місці перед дуеллю. Не побачила ні поглинуту повінню хатину, ані потоплених дітей... Даремно збурили її зацікавлення, потурбували її.
Вона узяла до рук роман і знову із розшарпаним від пережитого хвилювання серцем поринула в читання, щоб якнайшвидше врятувати від нової страшної небезпеки життя фантастичного героя.
 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
НАВОДНЕНИЕТО

Слънцето хвърляше един весел сноп лучи през полуотворения прозорец. Облегната отпуснато на възглавницата си, в едно положение, пълно с нетърсена безгрижна прелест, нежната и чувствителна госпожа Милица Арсениева дочиташе най-занимателната и сърцепленяваща глава на стария френски роман «La Dame de Monsoreau» от Дюма.
Тя следеше с трепетни примирания на сърцето страшните премеждия на героя, из които той излизаше здрав и читав, за да налети на други, още по-ужасни; тя с тревога безкрайна делеше вълненията му, преживяваше опасностите му и тържествуваше със сълзи на очи избавленията на симпатичния любовник на Диана Монзоро!
Тя биде пресечена в четенето си от гласа на мъжа си, който влезе в стаята:
– Милице, желаеш ли да те разходя на Ючбунар?
– Какво ще дирим там?
– Да видим наводнението: Княжевската река е преляла и потопила цял Ючбунар. Езеро е станало. Къщята като острови се показват сред водата... Интересна гледка! Казват – завърши Арсениев изреждането на тия съблазнителни новости, – че имало и деца удавени и труповете им плуват!
Тук Милица не утрая. Тя захлупи романа тъкмо там, дето се захващаше дуелът със сабя между благородния герой и петте му врагове – царедворците на Хенриха III.
– Да вървим, Йордо!
Тя се поскъта набързо пред огледалото, тури си напетата шапка с щраусовото перо. Йордо повика един файтон и фукнаха към Ючбунар.
Милициното сърце туптеше от любопитство.
Още при влизането в Солунска улица Милица и Йордо видяха предвестника на ючбунарския потоп: една планинска бара, която минава край София, беше също преляла и преобърнала тая по-ниска част от улицата на мътно, жълто блато. Конете нагазиха в пороxната вода и потънаха до корема. На Милица гърдите бъхтяха... Ами какво ли ще е на Ючбунар? Конете изгазиха с мъка и излязоха на сухо. Бичът плюсна пак по гърбовете им и те отидоха напред, оставяйки по улицата ивица от мокрите следи на файтона.
Излязоха на Витошка улица, минаха край «Свети Крал», завиха на запад и удариха към Ючбунар.
Имаше и други коли, що бързаха по посока на Ючбунар. Зрелището на разорение и нещастия привличаше столицата към преградието й. Милица и Йордо горяха от нетърпение да заварят катастрофата в пълнотата й.
Милица, естествено надарена с богато въображение, което романите още пт развиваха, си представяше вече умствено картината на наводнението. Как страшно бучеше водата, в която се обръщат разни покъщнини, дрехи, съдове на разсипаните потопени къщи! А между тия уломки и безименни неща плуват трупове с лица, обърнати към небето, и гледат с изцъклени очи... Милица се потърси от тая гледка, страшна и оттласкателна, и изпита нов трепет от парливо, сладко и неодолимо любопитство.
От огнената Вайсова воденица се захваща наводненото предградие. Милица търсеше с поглед да лъсне вода из улиците; тя напразно търсеше езерото и по-нататък, когато колата бяха в самия Ючбунар. Имаше пресни следи от вода само, мътни вирчини, които се оттичаха, гладка нова тиня, оставена на двете страни на шосето от изтеклия порой; видяха се къщици с основи, зле подгизнали, дори до прозорците, и по-високо, и на праговете застанали с изплашени и оглупели лица сиромаси хора.
*
Милица пръв път идеше в Ючбунар.
Тя с удивление гледаше наоколо си. Това ново предградие, това скорошно заселение носеше печата на прибързаност и пресиленост на създаването си. Къщи малки, ниски, сковани от клечки, квартали, теглени по план - пусти, улици, сечени право – непроходни. Плод на една безчеловечна спекула, Ючбунар изникна в късо време като гъби сред блатиста почва. Хиляди бедни и еврейски семейства, изгонени из центъра на столицата в разгара на обновлението й, бидоха хвърлени тука с колибите си, с дрипите си, с воните си, осъдени на плесенясване и епидемически болести от мокротата на земята и от миазмите на въздуха, тлетворния облак на които западният вятър постоянно навява като невидима зараза над столицата. София побърза да има своя Ghetto.
*
Файтонът хвърчеше напред по шосираната улица. Все тая гледка наляво и надясно; дири от наводнение, стари застояли локви, кал; нещастни дрипави същества, анемични, жълти лица със скрофулозни разположения, мръсни еврейки и еврейчета, клекнали до праговете при синкавите бари, изливани от домашни помии. Но езеро, но срутени къщи, но удавени деца, които плуват по мътната вода – нямаше.
На другия край на улицата се видят повече хора; събрани накуп, там има и файтони.
– Там е! – посочи Йордо.
Колата се понесоха.
Стигнаха купа. Тоя куп стоеше на моста на Княжеската река и я гледаше. Тя, още голяма й гневна, шумеше с дебелите си мътни талази, но спаднала вече и безопасна за жилищата на ючбунарци.
Милица попита един евреин:
– Вода няма ли на друго място?
– Няма, няма, госпожо, не се бойте. Слава богу, оттече се – отговори евреинът, като поздрави с оръфаната си кожена шапка.
– А де са срутените къщи от водата?
Евреинът отговори:
– Няма срутени къщи.
И той се взираше с наслаждение в заруменялото от свежия ветрец и хубаво лице на Милица.
– Деца удавени има ли? – попита Йордо.
– Няма господине; лъжат. Никой човек не стана зян. Водата се дръпна скоро.
По Милициното лице се изобрази незадоволство; тя се
обърна към мъжа си укоризнено:
– Йордо! Твоите новини излязоха вятър.
– Както ги купих, тъй ти ги продадох – отговори той. – Преувеличили са – от бълхата хората правят бивол. Карай назад! – заповяда на возача.
И колата се повърнаха между два реда подгизнали къщи, оплюти от кал дюкяни и купчини мръсни и жълти евреи, и при срещата на други туристи във файтони, със същото недоумение, изписано по лицата...
*
Милица си свали капелата твърде недоволна, твърде разочарована, твърде сърдита. То не заслужавало да зареже романа на най-критическото място пред дуела. Няма нито къща погълната, нито деца издавени... Напразно й раздразниха любопитството и я обезпокоиха.
Тя подхвана пак романа си и зачете с разтупано от прежното вълнение сърце, за да види по-скоро дали се избави от новата страшна опасност животът на фантастическия герой.