Вдруг вспомнилось... из Лины Костенко

Ліна Костенко
Згадалося оце -
--------------------------------


Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози...
і жаль безмірний однієї втрати:
"В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати..."
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.

***********************************


Жду дня, когда сама себе скажу:
Строфа вот эта - точно совершенство.
О, как тогда, наверно, затужу!
Как захочу, чтобы она исчезла.
Как  испугаюсь: ну куда ж идти?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
... Он старым был. Был старый . Умер.  И...
Ему лизали руки эпилоги.
Приснился вдруг с прожилками гранит.
И смертная тоска - органным вздохом.
Он Богом был.  Он  создал этот  мир.
И отвернулся: так всё было плохо.
Блуждали руки где-то в миражах,
Тускнели фрески и взрывались глыбы.
И были руки в ссадинах, в рубцах -
Они всю жизнь с камнями говорили.
Уж небо есть.  Но нету потолка.
Пошли дожди. Мостки лесов. Качанье. .
Внизу ревела, грохала толпа.
Под кистями метались колебанья...
А он боялся пасть на  ту толпу,
Где скифы и этруски … (смех - оскалом!)
И он сорвался. Больно ли ему,
Разбившись вдребезги? Упав на камни ?
И вот лежит.  И некому сложить
Его в одно на базилики плитах ...
Очнулся он. Нигде и не болит.
Все убыло. И так  навеки, видно.
Нажился он. И недругов нажил.
Ему без года было девяносто.
Он жил – тужил, друзей  всех пережил
И умирал  печально он и просто.
На веках тяжесть… стёжечка слезы ...
И скорбь без меры от одной утраты:
"В искусстве я узнал одни азы.
Одни азы! Как жалко умирать так ... "
Земле быть пухом. Странный человек!
Границ выносливости выше, право.
Чтоб так искать, и всё ж за целый век -
Одни  азы! - ни грана идеала.

Как ты безмерна, совесть мастеров,
Ты не боишься навигаций Леты!
Тяжел был век. Теперь,  ни  встреть кого -
Все асы, все художники , поэты.
Все гении.
На вечные весы
Кладут шедевры как свои щедроты .

Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
Был Микеланджело Буонарроти.