Я...

Я не вмію писати, от зовсім не вмію.
Про кохання єдине і то тільки трішки.
Ніби літо впало у мене квітами нишком,
І цілунки повітряні від херувимів.
Ніби дзвони церковні по літерах строфи
Віддавали мені, що писала ночами.
От такі були мрійні повітряні храми.
Мої вірші, душі на півпальцях є кроки.
Може, Бог ось пелюстками кине із неба
Дивні рими, суцвіття і думки про вічне.
Я не вмію писати, це пише мій відчай.
Моє сонце у віях, кому воно треба?
Я пишу про кохання, бо скоро вже осінь,
Медом пахне повітря і ночі холодні.
Літо впало у мене тихо сьогодні,
І не можу сказати... Не хочу і досить!
Я не вмію писати, от зовсім не вмію писати.
Забери мене, море, в свої хвилі змістовні.
Серце знайде завжди, де дорога додому.
Коли пишеш душею - зламаєш всі ґрати.
І дозвольте хоч словом вас всіх обійняти.

P. S.
Якщо ти прочитаєш цей вірш - це для тебе.
Я у вірші у цьому зустріла світанок.
Залікую минулі кохання шрами,
І побачиш моє замріяне небо.
Просто дихай і більше нічого не треба.