509. Василь Стус. В окалине, и порохе, и угле...

В окалине, и порохе, и угле,
вся сера и черна,  грязна, кургуза
сбегая в самый низ — туда где балку
пересекает полотно дороги
мне вдруг приснилась улочка моя.
Мешочек узенький  - мне тесно тут,
чтоб распросторить радость. Я спускаюсь
пониже,  несколько домов миную,
и вот оно, родимое жилище.
Колодец старый, вытертая хватка,
акация густая, сохлый клен,
зашторенная  грустная веранда,
которая  меня уже забыла.
Ну, здравствуй, хата! Где же вы, родные?
Встречайте сына блудного. Напрасно.
Немые двери, и нигде ни звука,
лишь абрикосы старые в саду
печально наклоняются. Вхожу
в безгласный двор. Изба.Щеколда. Стук.
Ни звука. Замуровано навеки
мое минувшее, затихшее, немое,
запрятано меж грубых стен саманных.
Куда ж теперь  податься мне, куда?
Не знаю. Не пойму. И думу долгую
я думаю, склонившись на скамью.
От балки отозвался паровоз,
и солнце на закате закачалось,
распространяя  дребезжащий звон.
Конец. Пристанища мне больше нет.


Вся в жужелиці, поросі, вугіллі,
вся сіра й чорна, і брудна й кургуза
збігаючи донизу — там де балку
перетинає залізничний насип
мені наснилась вуличка моя.
Вузенький ворок — тісно тут мені,
щоб радість розпросторити. Спускаюсь
донизу, проминаю кілька хат,
і ось вона, моя домівка рідна.
Старий колодязь, вичовгана корба,
акація обтята, сохлий клен,
зашторена зажурена веранда,
котра уже мене не впізнає.
Добридень, рідна хато! Де ви, рідні?
Стрічайте сина блудного. Дарма.
Німотні двері, аніде ні звуку,
лише жерделі ветхі у дворі
журливо поколихуються. Входжу
в німе подвір’я. Призьба. Клямка. Стук.
Анітелень. Від мене замуровано
моє минуле, вимовкле й німе,
заховане між грубих стін саманних.
Куди ж мені податися, куди?
Не знаю. Не збагну. І довгу думу
досновую, схилившися до лави.
Від балки обізвався паровоз,
і захід сонця геть заколихався,
розносячи свій деренчливий дзвін.
Все. Більше пристановиська немає.