506. Василь Стус. Одна лишь память от меня и уцеле

Одна лишь память от меня и уцелела
да шорох обпечаленных страниц
да малость от трудов и дней моих
да вскрики осенью тягучих кленов.
Шагами ворошишь мою тревогу,
хрустит досада, как сухой песок,
обстукал душу торопкий твой шаг,
что лег на мысли, на стихи и годы.
Стенает, как глухонемой, Бетховен,
как высекает проблески с небес.
Ты ж думаешь: из мертвых он воскрес,
но я не знаю, кто сейчас и что он.
Беда, не засти белый свет, не засти,
пусть онемеет стиксовый затон.
Прощай, любимый. Неизвестный, здравствуй.
Из-за кладбищенских оград яви лицо.
Ты ль это, он иль кто из двух? Не знаю.
Кто это стал у изголовья вдруг?
Крепчает одиночество. Светает.
И хлопнул оком безъязыкий пруд.


Лиш спомини лишилися од мене
і шерехи обжурених листів
і дещиця трудів моїх і днів
і скрики тягучких осінніх кленів.
Ти кроками ворушиш мій неспокій,
хрустить досада, мов сухий пісок,
обстукав душу торопкий твій крок,
що ліг на вірші, подуми і роки.
Стенає, мов глухонімий, Бетховен,
мов полиски викрешує з небес.
Ти ж думаєш: із мертвих він воскрес,
але не знаю, хто він нині й що він.
Бідо, не застуй білий світ, не застуй,
хай понімує стіксовий затон.
Прощай, коханий. Невідомий, здрастуй.
Свій вид з цвинтарних появи ослон.
Це ти чи він чи хто з вас двох? Не знаю.
Чи хто це в мене в узголів’ї став?
Скрипить мороз самотності. Світає.
І глипнув оком без'язикий став.

Благодарю Василя Вакуленко за помощь в работе над переводом.