499. Василь Стус. И памяти размыты берега...

И памяти размыты берега
и ты идешь в себя – ведь то, что рядом,
постигнуть невозможно: странный проблеск
подобный сквозняку, убранство сна.
(Оно ж и оберег): родной твой город,
любимый город, близкий и чужой.
Узлы тугие  рельсовых путей,
что в пропасти гнездятся, фонари
умом подвинутого хлорофилла,
что светит в землю и вершит конец,
пугая смертию. А  провода -
и не поймешь  – колючки или ток,
и гадиною ручеек ползет,
и чад над ним – то ль памяти, то ли грусти,
и вдруг испуг — так близко от дороги
и перехватит дух — тропа так близко 
твоих побегов, возвращений, встреч.
И лесом кони и тоннелем кони,
тоннелем - крик, та рвань охриплых нот
про сивку бедную -  из бездн агоний
девичий голос - гомоном предтеч.
Он наступает, катится, нахлынет
и туго виснет сверху, как батог,
и уж ты сон желаньем перемог
ведь раною открылась Украина.


І пам’яті розмиті береги
і ти вертаєш в себе — надовкола
нічого не впізнати: дивний просвіт
тягкий, як протяг, ув оздобу сну.
(Вона ж і оберега): рідне місто,
кохане місто, рідне і чуже.
Туге сплетіння залізничних колій,
що кубляться в проваллі, ліхтарі
підбожеволілого хлорофілу,
що світить землю і вершить кінець,
лякаючи поконом. А дроти —
не добереш — жалкі чи електричні,
і гадиною потічок повзе,
і чад над ним — чи спогаду чи суму,
і переляк — як близько до дороги
і забиває дух — так близько стежка
твого вертання, зустрічей і втеч.
Аж лісом коні і тонелем коні,
тонелем — крик, ця рвань охриплих нот
про вбогу сивку — і з бездонь агоній
жіночий голос — гомоном предтеч.
Він настає, накочується, лине
і пругко звиснув д’горі, мов батіг,
і вже ти сон бажанням переміг,
бо раною відкрилась Україна