Пленник - средневековый мотив. Леся Украинка

На отчизну итальянцев
Войско сильное напало –
За французскими полками
Кондотьеры отовсюду

Словно вороны, слетелись,
Словно хищных птиц орава
К павшему на поле брани,
Чтобы разорвать на части.

Где оружие не сможет,
Там предательство пролезет,
Проскользнет змеею тайно –
Так удобнее намного.

Где предательство бессильно –
Бой междоусобный грянет.
Что не тронут чужеземцы –
Разорят родные братья.

Горе рвущимся отважно
В бой неравный на погибель,
Горше тем, кого настигнет
Смерть бесславная от яда.

Всех же горестней влачащим
Жизнь свою в плену напрасно,
Невезучим – вот как рыцарь
Габриэль ди Кастельнеро.

Сам Баяр, славнейший рыцарь,
В плен его на поле брани
Взял – и вот теперь сидит он
Пленным в лагере французском.

Не прикован он цепями
И не заточен в темницу –
Совершенно без охраны
Он живет в шатре Баяра.

Сдался он на слово чести,
Наземь пав в бою неравном,
А Баяр, честнейший рыцарь,
Верит рыцарскому слову.

Дал он саблю итальянцу
И коня с оруженосцем
И всех рыцарей просил он
Пленного принять как гостя.

И таким невольным «гостем»
Габриэль ди Кастельнеро
Страстно ждет, когда наступит
Время для обмена пленных.

Смотрит из шатра печально
На окрестностей величье:
Край веселый итальянский
И в беде красой сияет.

Золотые померанцы
Светятся в листве зеленой
И кудрявые оливы
Серебрятся над лугами.

Горы словно рвутся в небо
Легким кружевом летящим, -
Только что же там белеет
На нагорье темно-синем?

Не снега лежат ли это?
Или тучи притаились?
Иль цветут в лесу каштаны?
Иль играют водопады?

Не снега то и не тучи,
Не цветы, не водопады –
Ох! Ведь это дым клубится!
Там французы жгут селенья…

Габриэль ди Кастельнеро
Стиснул саблю, громко крикнув:
«Эй, коня, оруженосец!» -
«Я к услугам господина!»

Речь французскую услышав,
Бедный рыцарь итальянский
Саблю выпустил и тихо:
«Нет», - сказал оруженосцу.

И закрыл глаза рукою –
Стало им темно и страшно,
Словно узникам «колодцев»,
Что в Венеции томятся.

Габриэль ди Кастельнеро
Позавидовал несчастным,
Что Венеция держала
В своих дьявольских темницах.

Не было у них ни сабли,
Ни коня с оруженосцем
И ни рыцарских обетов –
Только стены, только цепи.


Оригинал:

На країну Італьянську
сильне військо наступило, –
за французькими полками
з різних сторін кондотьєри.

Всі злетілись, наче галич,
наче теє хиже птаство
на порубаного трупа,
щоб розшарпати до краю.

Де не зможе збройна сила,
там доступить зрада потай
і вужем тонким пролізе
від меча й вогню зручніше.

А чого не може й зрада,
лютий розбрат доконає;
що зосталось від чужинців,
те свої брати сплюндрують.

Горе тим, що йдуть одважно
у нерівний бій на згубу,
гірше тим, що від отрути
на безслав’ї погибають.

А найгірше тим, що марне
світом нудять у полоні,
як отой бездольний лицар
Габріель ді Кастельнеро.

Сам Баяр, найкращий лицар,
взяв його в полон у полі,
і тепер сидить він бранцем
у французькім таборищі.

Не закутий у кайдани
і не замкнений на вежі,
без сторожі пробуває
у Баяровім наметі.

Здався він на слово честі,
у нерівнім бою впавши,
а Баяр, цнотливий лицар,
вірить лицарському слову:

дав злотисту шаблю бранцю,
і коня, і свого джуру
і просив усе лицарство
мати гостем італьянця.

І «гостює» по неволі
Габріель ді Кастельнеро,
жде, як бога, того часу,
що підуть на розмін бранці.

Сумно дивиться з намету
на околицю препишну:
край веселий Італьянський
і в біді красою сяє.

В темнім листі померанці
світять золотом червоним,
а оливи кучеряві
сріблом криють всі левади,

гори наче линуть в небо
чистим, легким візерунком –
але що то там біліє
по узгір’ю темно-синім?

Чи сніги то залягають?
Чи то хмари притаїлись?
Чи цвітуть каштани в гаю?
Чи потоки грають шумом?

Не сніги то, і не хмари,
і не цвіт, і не потоки –
ох! то куряться димове!
то французи палять села…

Габрієль ді Кастельнеро
стиснув шабельку злотисту;
«Гей, коня!» – гукнув на джуру,
– До послуги, ясний пане!

Як почув слова французькі
бідний лицар італьянський,
шаблю випустив і тихо:
«Ні, не треба» – мовив джурі.

І закрив рукою очі –
темно стало їм і чорно,
наче в’язням безталанним
у «колодязях» венецьких.

Габріель ді Кастельнеро
заздрив тим безщасним бранцям,
що Венеція держала
у своїх страшних темницях.

Бо невільники не мали
ані зброї, ані джури,
ні лицарських обов’язків,
тільки мури та кайдани.