Розумiння неосяжного

Ти зважишся, я знаю...
Час невпинний
і змушує миритися без сліз
із тим, що Ти віддав їм світ і Сина,
а з них ніхто і серце не приніс

на твій вівтар.
Безглуздо все... безглуздо...
І мить ідеї... й п’ятничні труди...
і шанс для них торкнутися розпусти,
щоб потім стерти вицвілі сліди

бажання знову виплекати мрію
про мить свободи й волі на межі
життя і смерті.
Ти, що вітер звіяв,
тепер мовчиш, а янголів ножі

давно готові ніжно вирізати
живі шматки із кожної душі,
що так не хоче нині помирати
за кимось дивним писані вірші.

І час тече... тече, немов із рани
червона кров на біле полотно
забутого дияволом екрану,
якому Ти чи Apple - все одно

звичайна маячня і забобони
старезних тіл, що прагнуть трохи літ
для тесту на минулу заборону
падіння вниз, як права на політ.

Найкраща мрія зрештою загине,
й залишить тільки ночі сивий дим...
Ти зважишся, я знаю.
Час невпинний
і змушує миритися із всім...