Письмо в вечность... Из Елены Каминской7

На http://stihi.ru/2020/06/12/3375

Не веришь ты в любовь – зачем?
Ведь за любовь борюсь я рьяно!
Я – Галатея, не путана,
И всё ж раздетая совсем…

Не только тело, и душа
чистА, как лист бумаги белой,
куда стихи стремлю я смело,
за рифмой рифмою спеша.

Увы, от грусти, а любовь
В душе запрятана так прочно –
Она боится, тёмной ночью
Всё плачет горько вновь и вновь.

Жалеть не буду я, о, нет!
И не жалеть – любить я стану.
А старый клён нам ветви тянет –
Он шлёт приветствия весне.

А как он летом от тепла
Всё зеленеет, молодеет!
О, как надежда им владеет
На непременный мир да лад!

Багрянец осени - пора,
пока тугие корни в силе.
Когда коры коснётся милый
рукой своею, это - Рай!

А вот зима: и сон – не сон,
И смерть – не смерть… И как понять мне,
Когда молчишь, как на закате
Любви. А нет любви – то плен.

Поверь в любовь мою, поверь!
И рядом будешь хоть стихами!
Кто в нас посмеет бросить камень,
Тот сам завоет, точно зверь.
       19.06.2020

Лист у вiчнiсть... Не вiриш чом?
 
Не віриш чом в любов мою?
Вона є дія, чи не дію?
Я  -  Галатея, не повія,
І все ж оголена стою…

Не тільки тіло, а й душа,
Як білий аркуш під рукою.
На ньому думкою стрімкою
Виводиш рими у вірша’х.

Нажаль, від суму… Почуття
Любові сховано у серці.
Воно лякається люстерця,
І плаче гірко, мов дитя…

Я не жалітиму, о ні!
Кохати – буду, не жаліти.
І клен старий ще тягне віти,
Щоб присягнутися весні.

А як улітку від тепла
Він зеленіє, молодіє.
Плекає, певно,  все ж надію,
Що кожен місяць буде лад…

Й багряна осінь – лиш пора,
Допоки корені у силі,
Допоки руки ніжні, милі
Кори торкаються – це ж Рай!

А от зима і сон-не сон,
І смерть – не смерть… Як зрозуміти?
Мовчання в стилі єзуїта…
Бо без кохання все – полон.

Повір в любов мою, повір!
І поруч будеш  хоч рядками…
А хто бридкий в нас кине камінь,
Той сам завиє ніби звір!