Нема, не знайдеш витончених слів,
Як потеплінь навіяну позбувши —
Червоний лист стікає з деревIв
Тож, сушить біль якась і наші душі.
Такий у нас натурний бруд жалЮ;
Такі в крові вихлюпуються гени,
Що ми себе зім’яли б на ріллю
Коли під ніч, в ярах заплачуть клени.
Напевне, це і є той смОрід із віків
В крові у нас, з Адамового ЧАсу,
Тому – бракує розуму і слів,
Терпінням переповнюючи Чашу.
Отож, воно торкається, щоб ми
Замріяні, смиренні від сьогодні,
МежИ людьми, лишалися Людьми
І не плелись, наОсліп, до безОдні.
ПрироднE
© Copyright: Анатолий Таран 2, 2020
Свидетельство о публикации №120062602791
Свидетельство о публикации №120062602791
Рецензии