Евгений Евтушенко. Мост. Рус. Бел
за то, что вы мне доброе сказали.
Возникли вы в берете голубом,
народоволка с чистым детским лбом,
с косой жгутом, с осанкой благородной, -
не дочь циничной бомбы водородной,
а дочь наивных террористских бомб.
Казань, Казань, татарская столица,
предположить ты даже не могла,
как накрепко Россия настоится
под крышкою бурлящего котла.
И в пахнущий казарменными щами,
Европою приправленный настой
войдут Державин, Лобачевский, Щапов,
войдут и Каракозов и Толстой.
Шаляпина ты голосом подаришь,
и пекаря чудного одного
так пончиками с сахаром придавишь,
что после Горьким сделаешь его.
Казань – пекарня душная умов.
Когда Казань взяла меня за жабры,
я, задыхаясь, дергался зажато
между томов, подшивок и домов.
Читал в спецзалах, полных картотек,
лицо усмешкой горькой исковеркав,
доносы девятнадцатого века
на идолов твоих, двадцатый век.
Я корчился на смятой простыне.
Кусал подушку. Все внутри болело:
так неуклюже торкалась поэма,
ну хоть грызи известку на стене.
Я около вокзала жил тогда.
Был запах шпал в том тесном, одинарном,
и по ночам, летя над одеялом,
по ребрам грохотали поезда.
В ячейках алюминиевых пиво
плясало, пооббив себе бока.
Россия чемоданы облупила,
играя в подкидного дурака.
И пели хором, и храпели хором.
Бузил командировочный Ноздрев,
и пьяные гармошки переходов
рыдали под удары буферов.
И поезда по-бабьи голосили,
мне позвонки считая на спине...
Куда ты едешь все-таки, Россия?
Не знаю я, но знаю, что по мне.
Я мост. По мне, все тело сотрясая,
холопов дровни, розвальни малют,
с боярыней Морозовою сани,
теплушки и пролетки, танки прут.
По мне ползут с веригами калеки.
По мне, махая веером возам,
скользит императрицына карета
вдоль ряженых потемкинских пейзан.
Я вижу клейма, кандалы и язвы.
Я русской кровью щедро угощен.
В моих кишках колесами увязла
телега, та, где в клетке – Пугачев.
На мне Волконской выпавший флакончик
еще у следа пошевней лежит,
и Пущина крамольный колокольчик
набатом-крошкой к Пушкину спешит.
Еще дышу я пушкинской крылаткой,
еще дышу радищевской дохой,
заплеванный, залусканный треклятой
булгаринской газетной шелухой.
Нет, не пропало, что упало с воза.
С меня не смоет никаким дождем
пот бурлаков, солдаток, вдовьи слезы
и кровь крестьян, забитых батожьем.
И по себе, такому и сякому,
на копоть и на тряску не ворча,
я на подножке мчащего сегодня
во имя завтра еду во вчера.
Назад – чтобы с грядущим рядом встать!
Назад не означает – на попятный.
Бездумное вперед толкает вспять,
и вдаль бросает трезвый ход обратный.
Назад, художник! Харкая, сипя,
на поручнях вися, в пыли и саже,
и там, где черт, а может, бог подскажет,
стоп-кран,
срывая пломбу, -
на себя!
Мост
Дзякуй, дзяўчынка з горада Казані,
за тое, што вы мне добрае сказалі.
Паўсталі вы ў берэце блакітным,
нарадаволка з чыстым дзіцячым ілбом,
з касой джгутом, з выправай высакароднай, -
не дачка цынічнай бомбы вадароднай,
а дачка наіўных тэрарысцкіх бомб.
Казань, Казань, татарская сталіца,
выказаць здагадку ты нават не магла,
як моцна Расія настаіцца
пад вечкам бурлівага катла.
І ў пахкі казармавай капустай,
Еўропаю запраўлены настой
увойдуць Дзержавін Лабачэўскі, Шчапаў
увойдуць і Каракозаў і Талсты.
Шаляпіна ты голасам падорыш,
і пекары цудоўнага аднаго
так пончыкамі з цукрам прыціснеш,
што пасля Горкім зробіш яго.
Казань – пякарня душная розумаў.
Калі Казань узяла мяне за жабры,
я, затыхаючыся, тузаўся заціснута
паміж тамоў, падшывак і хат.
Чытаў у спецзалах, поўных картатэк,
твар усмешкай горкай перакруціўшы,
даносы дзевятнаццатага стагоддзя
на ідалаў тваіх, дваццатае стагоддзе.
Я курчыўся на змятай прасціне.
Кусаў падушку. Усё ўсярэдзіне хварэла:
так нязграбна тыркалася паэма,
ну хоць грызі вапну на сцяне.
Я каля вакзала жыў тады.
Быў пах шпал у тым цесным, адзінарным,
і па начах, лецячы над коўдрай,
па рэбрах грукаталі цягнікі.
У бочках алюмініевых піва
скакала, адбіваў сабе бокі.
Расія валізкі аблупіла,
гуляючы ў падкіднога дурня.
І спявалі палацы, і храплі палацы.
Бузіў камандзіровачны Наздроў
і п'яныя гармонікі пераходаў
рыдалі пад удары буфераў.
І цягнікі па-бабінаму галасілі,
мне пазванкі лічачы на спіне...
Куды ты едзеш усёткі, Расія?
Не ведаю я, але ведаю, што па мне.
Я мост. Па мне, усё цела скалынаючы,
халопаў простыя санкі, развалкі малют,
з баярыняй Марозавай санкі,
цяплушкі і брычкі, танкі пруць.
Па мне паўзуць з вярыгамі калекі.
Па мне, махаючы веерам вазам,
слізгае императрыцына карэта
ўздоўж ряженых пацёмкінскіх пейзан.
Я бачу таўры, кайданы і язвы.
Я рускай крывёй шчодра ўчаставаны.
У маіх кішках коламі ўгразлі
калёсы, тыя, дзе ў клетцы – Пугачоў
На мне Валконскай выпаўшы флакончык
яшчэ ў следу развалак ляжыць,
і Пушчына крамольны званок
звонам-дробкай да Пушкіна спяшаецца.
Яшчэ дыхаю я пушкінскай крылаткай,
яшчэ дыхаю радзішчэўскай дахой,
запляваны, залусканы трыклятай
булгарынскай газетнай шалупінай.
Не, не знікла, што звалілася з воза.
З мяне не змые ніякім дажджом
пот асначоў, салдатак, удовіны слёзы
і кроў сялян, забітых батаж’ём.
І па сабе, такому і сякому,
на кураву і на трасяніну не бурчачы,
я на падножцы што імчыць сёння
ў імя заўтра еду ва ўчора.
Назад – каб з будучым шэрагам устаць!
Назад не азначае – на адваротны.
Бяздумнае наперад пхае назад,
і ўдалячынь кідае цвярозы ход зваротны.
Назад, мастак! Харкаючы, сіпячы,
на поручнях вісячы, у пыле і сажы,
і там, дзе чорт, а можа, бог падкажа,
стоп-кран,
зрываючы пломбу, -
на сябе!
Перевод на белорусский язык Максима Троянович
Свидетельство о публикации №120062504968