Боляче...

"Хоч наш гопак вже схожий на хава-нагилу,
все Раша "братня" нам рилом риє могилу.
"Куди вже гірше?! Капець - пропали, здається...".
Та тільки воля козакам навіки дається:

не коні-шаблі - так дулі і автомати
(є чим відповісти влучно на москальські мати),
а ще дідів в "оселедцях" велика слава,
що твердо ходить по землі мов бійцівська лава.

Цар на Москві сидить - Зовсім Щось Негоже,
мале Цабе Велике. Борони нас, Боже,
від кадебешних без рідства Вованів -
до влади ласих дужче наркоманів.

Не кріпаки ми під новими держ-панами -
тому і засіяна вся Європа нами
(бо як інакше прогодувати родину
у цю жорстоку та голодну годину?).

Ще й на бандурах-кобзах обірвані струни:
під смерті трунок з Донбасу - труни та труни.
В новинах кожного дня - марно вбитий хлопчина.
Чому животіємо лише?! Чи в нас і причина?!" -

Похнюпилась мальва душі при городі.
Я - цятка маленька в козачому роді.
Але мені боляче: ось, довелося
писати про зло, що не перевелося...