Без нього

Коли я не бачила його, задавалось, що й не згадувала. Але кожної ночі він з'являвся у снах. Як непроханий гість; як вітер, що зриває тюль з вікна, як грип посеред літньої відпустки...

Здається, я знала скільки вій на його на очах. Скільки самотності в кожному його жарті... Здається, я знала його в кожному з своїх життів.

Тепер від кожної згадки про нього в мене наверталися сльози, як від згадки про покійного. А він живий. Тільки в якомусь абсолютно іншому вимірі.

Коли я намагаюся заспокоїти себе вірою в те, що він щасливий, в моїй пам'яті спливає його усмішка на один бік, в якій більше зневіри, ніж радості.
Він абсолютно звичайний! В ньому немає нічого такого, чого б я ще не бачила в інших. Він не ідеальний. В нього є недоліки. І їх теж не більше, ніж у всіх інших. Він абсолютно звичайний! І він абсолютно ні на кого не схожий...

Якщо бути чесною, без нього мені живеться набагато краще, ніж з ним. Біль не такий гострий, надії не зводять з глузду, ніщо не змушує писати сумні вірші і грати якусь роль... Та чи була я коли-небудь насправді БЕЗ нього? Хіба можна в якийсь момент відкрутити руку, як в ляльки Барбі, і покласти на поличку? А серце? Хіба можна в якийсь момент відмовитись від частини себе? Я ніколи не була без нього. Просто, ми ж не думаємо кожної хвилини про своє серце, про те, що воно з нами. Але ж не згадувати про нього не означає - жити без нього?..
Можна любити і на відстані. Можна роками не бачити, "не згадувати", і при цьому, пам'ятати кількість вій на його очах...

2018