Верба дитинства

Вже відспівала пісню над рікою
Не вмочиш дрібне листя у воді
Не будуть милуватися красою
Не зацвітеш, як, зацвітуть сади
Не схилиш віттячко своє… цю крону
Щоб я могла сховатися у тінь
На собі, їх носила, мов корону
Всіх днів життя і всіх ночей видінь
Ти плакала… з дівочими сльозами
Тужила… з розпачем безвтішних юнаків
Тугу і біль, вбирала неміч мами
Безвихідь і турботи всіх батьків

Стала стара. Потрухла в середині
Гілля зламалося. Їм важко вверх рости
Вже не потрібна стала ти людині
Хотіли зрізати. Ти їх за це прости!

Не думала і трішки коливатись
Собою затулила від біди
Коли дитина стала з вогнем гратись
Багаття розпалила край води.
Вітер подув. Вогонь летів на хати…
Спекота… запалає все, мов свічки
Як порятунок – ти мала стояти
Немов стіна… розкрила свої вітки
Сама палала, та була щаслива
Горіло всередині все нутро…

А доля… вічно, є така мінлива
Вона завжди одарує добро

Ти знову зацвіла зеленим листям
Знову красива і така рідненька
Шукаю в прохолоді твоїй місця
Тут дівувала…
Тут молюсь й старенька.


7.06.2020 р.