Вона колись писала вiршi. Так пишуть всi, коли 16

                М.

Вона колись писала вірші... Так пишуть всі, коли шістнадцять,
коли шепоче Бог на вушко всі рими світу до «любов»,
коли здається, що єдиний на світі сенс – це закохаться
і – потай від усіх – писати рядки з «любов» – і знов, і знов...

А потім віршів стало менше... А потім вірші – зовсім зникли...
Вже – не шістнадцять. Вже – не двадцять. А потім – краще не казать…
Вона вже не писала віршів. Вона без віршів жити звикла.
А як пригадувала вірші, то нітилась: «Про що писать?..».

А потім… Як це пояснити: коли записувались вірші
по три... Чотири... П'ять... За ніч... І наче ночі не було...
Коли весь сенс життя у тому, що почуття до ранку пишеш,
а потім... Потім – здивування: як віршем душу піднесло?

Вона тепер не пише віршів – ні слова навіть – без натхнення.
Вона натхнення зрозуміла і мирно співіснує з ним.
Натхнення, як воно від серця, – найвища форма одкровення.
Не можна й мить життя віддати рядкам пустим, словам пустим.

Вона тепер не пише віршів – це вже не вірші, це – зізнання,
це вже освідчення в любові тому, єдиному, який
є сенс життя, є сенс натхнення, який є сенс її кохання,
якому хочеться писати щасливий тихий вірш легкий...

Вона сьогодні – Поетеса. Їй Бог щодня дарує змогу
щомиті бути із коханим – до щемного серцебиття...
А вірш новий – він йде від серця, йде із душі – він йде од Бога...
Цей вірш новий – він навіть віршем не зветься: вірш – як сенс життя...