Добро та лихо

Жило Добро на світі, було воно щасливе,
У барвінку ходило, пило вранішню росу.
Життю раділо буйно, було таке красиве,
І зранку заплітало свою чудову косу.

А поруч, по сусідству, жило коряве Лихо.
Бродило спозаранку та плакалось нещасне.
Дивилось заздрісно на світ, ножа точило тихо,
Хотіло все зробити, щоб були негаразди.

Якось вони зустрілись і стали розмовляти
Про Долю, про журбу и про любов,
Про те, як люди вміють запевняти,
Що в них все добре, хоч і ранять серце знов.

Про посмішку дитини, яка на світ родилась,
Про перший крок, безпам’ятне кохання.
Про щастя, що о нім душа молилась.
Про Ангела-захисника дихання.

Про сильну біль, яка терзає душу,
Про довгий час, який лікує рани,
Що люди роблять те, що вони мусять,
Але не те, що завжди їх так манить.

Розмова в них триває вічність,
Говорять вголос, від душі.
І відчуваєм ми розмови той епічність, -
Людині вигідно на Лихо все грішить.

Так повелось, що Лихо – завжди крайнє,
Все спишеться на Лихо і кінець.
То Доля не така, то сподівання марні,
То мрії не збуваються…і хай їм грець!

Так от, скажу я вам, як є, і без благаннь,
Що Лихо та Добро, то тільки – досвід.
Що треба жити просто і без дорікань,
Не бути боягузом, і не пливти життям наосліп.