Осiннiй етюд

Стою. Дивлюся. Бачу  Білий  Світ.
А він, не зовсім - но;ша за плечима.
Дивлюся. Бачу зрячими очима
Всю низку віку виповнення літ.

Напруження відчутно на собі.
Непокій забирається на плечі.
І селище   кочує   у   добі —
То ранок в ньому бачиться, то вечір.

Срібляться    поскороджені    парИ
Земля, як дзвін  високого  ґатунку,
Відлунює    гармидер    дітвори —
В усі усЮди - гАмірно  і лУнко.

Стою. Дивлюся.
                Поруч — Білий Світ
У нас, між нами, щира йде розмова.
Які   слова...   Яка  глибинна   Мова,
На   низці  віку  з  виповнення  літ.

Звітує — Рік. І Мова — про ЖнивА:
ЗавждИ  вагомі   звечора  і  вранці,
За днями дні ідуть, як новобранці
Самі  до  них, аж просяться слова.

Горить  ''Багаття  Вічного-щодня'';
Надія, подорожньому  –  відрада.
Вогню  завжди посУхи хід – рідня,
Коли вітрИ задмуть  із  листопада.

А Білий Світ, прийдешні тче  слідИ,
А Сонця грай, карбує їхні крОки.
У два крилА в життя, свої CторОки,
Вони  несуть — поОсторонь  бідИ;.