Менi не жаль, що весни промайнули...

Тривожна думка не дає спокою...
Нав'язливо мізки виносить вперто:
Чому так важко поруч із тобою?
Чому без тебе хочеться померти?

Якби зітерти я могла минуле -
То з чистого все написала б вдало...
Мені не жаль, що весни промайнули...
Мені болить, що їх лишилось мало.

Вже відцвітають в Києві каштани,
Зів'ялі пелюстки зриває вітер.
Вони цвістимуть, як і нас не стане
І будуть інших радувати цвітом.

А ми вже не підем, рука у руку,
Хрещатиком у теплу ніч весняну...
Не можем - разом, а порізно - мука...
Вкусила б ліктик... тільки - не дістану.

Життя - це не лишень веселе свято.
Навіки разом - не скріпити кров'ю.
А пам'ятаєш, як ти вірив свято,
Що ми навік повінчані любов'ю.

Не склалось... не здійснилося... не збулося...
Блукають світом долі одинокі...
Не раз собі наказувала:досить!
Я щедро заплатила за неспокій.

Дивлюся в тебе, наче у люстерце,
А стиснуті вуста мовчать уперто.
Я не почую шепіт твого серця...
Ти не відчуєш, як я хочу вмерти...