Вiком, повiки, -прикрили тривоги

Горне до себе,теплом ніжний стук.
Дай мені,доле,не забувати.
Дай мені,щиро і вірно кохати.
В пригорщі впасти,-знедолених рук.

Ось коливає повітря в ознобі.
Холодом тисне,та то не моє.
Вірите люди? Ось-ось настає...
Нове життя в материнській утробі.

Зелено трави гойдає. Повік,
Квітнуть у полі чудові ромашки .
Літери зникли з отої бумажки...
Що біля серця несе чоловік.

Віком,повіки,-прикрили тривоги.
Зникли омани,лишила біда.
Знову вуста,-сповістила вода,
Знову вода оминає пороги.

Горне до себе,мов хвиля стає.
Долею спрагла,напоїть серцями.
Добре як можєна звернутись до мами...
Добре як поряд,мама ще є.

Згусток утрати стрічає наразі...
Щирості сльози,-капають враз.
Ще не прийшов,забирати,-мій час.
Квітне троянда в оманливій вазі.

Тихне розмова,свіча догорає.
Важкість на серці,на  світлім,-буває.
Лишень не щире,воно,-не пече.
Бо не підставить нікому плече.

Вабить,-хороше.До нього я лину.
Серед волошок,ромашок,полину.
Посеред поля і неба,-полян.
Серце кохане позбавиться ран.

Запахи світла рятують до скону.
Плекаючи,вірно,-поваги ікону.
Радощів певне дарують світи...
Ми...туди разом,продовжимо йти.
  (Понкратова.О.В.)