Счастливица...

Счастливица, имею чуть-чуть неба
И две сосны, сквозь дымку на окне.
А уж казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне!

Уже душа не знала, где же берег,
Уже томилась ото всех вериг.
А в громе дня, в оркестрах децибелов,
Мы были, словно хор глухонемых.

И вдруг, - о Боже! - После всего чада
И беспокойства, равного нулю, -
Я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
Что я далекого кого-то так люблю.

И слышу тишь. И как запели птицы.
Проходят люди, чуть навеселе.
В пахучей туче дождевых иголок
Туман стоит, как небо на земле.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
Крадучись, ходят сумерки и сны.
Весна поднимет стопочки тюльпанов, -
За небо выпью и за две сосны!


        Щасливиця.
 
          Ліна Костенко.(90 років)

Щасливиця, я маю трохи неба
І дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
Живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег,
Уже втомилась від усіх когмиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
Мы вже були, як хор глухонімих.

І раптом, - Боже! - після того чаду
І тарапати, рівної нулю, -
Я чую дощ. Він тихо плаче правду,
Що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
Стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
Навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів,-
За небо вип'ю і за дві сосни!


Вид-тво худ. літератури "Дніпро",1989 р. стор.44.