Василий Стус. Тропинка эта, что сбегает в дол...

Тропинка эта, что сбегает в дол
(тот тускло-синий узелок разлуки),
ряды дубов, песок, острые сосны,
бурлящая вода озер,
чёрная лодка, красные вёсла
и как ирис расцвевший - грустная
моя любимая (при подоле - сын).
Недосягаемое счастье! Прошлое
сбоку стоит, как сфинкс чудесный.
Клади руку озябшую на цоколь
и пальцами ослепшими ощупай
в оскале грозном замершую пасть,
тяжеловесность когтистых лап.
Несёт поземкою десятилетий
над загустевшей черною водой. Ветер,
как пес испуганный лохматый,
тебя за полу дернет - и стремглав
куда глаза глядят, несётся.
Давний мир, ты не узнал меня, как я тебя?

Оригинал:

Василь Стус. Оця стежина, що збігає в діл...

Оця стежина, що збігає в діл,
(цей синьо-тьмавий ворочок розлуки),
черги дубів, пісок і гострі сосни,
підбожеволіла вода озер
і чорний човен, і червоні весла,
і, як розквітлий ірис - сумнолиця
моя кохана (при подолі - син).
О недосяжне щастя! Проминуле
стоіть обабіч, мов казковий сфінкс.
Клади холодну руку на підмурок
і пальцями осліплими обмацай
ощирену гулку окляклу пащу
і ваговитість пазуристих лап.
Несе поземкою десятиліть
понад загусклим чорноводдям. Вітер,
немов настрашений кудлатий пес,­
скубне тебе за полу й стрімголов світ за очі, тікає.
Давній світе, ти не впізнав мене, як я тебе?