прийняти мушу...
йшло далі…в ніч…
вона ж зірки свої вплітала,
та ніжну річ
в сакральні символи Дажбога,
в мережки снів,
не дарма ж вивела дорога
до степу вдів…
десь там, чи капище палає,
а чи зоря
і жайвір жалібно співає,
мов немовля…
жура оманлива, бо тане
в небесній млі
і не страшить небес догана
нас взагалі…
сміється вітер-верховода,
що мак в росі,
що в сьогоденні він господар,
що звідусіль
надходять вісті з гіркотою –
гуркоче грім…
то вже не жайвір – звук гобою
й туману дим…
ятрили спогадами душу,
тиранить біль,
а я її прийняти мушу,
як водевіль…
20.04.2020
Свидетельство о публикации №120042009204