Донька

ДОНЬКА.

Розвиднілося. Перші промінчики сонця торкнулися її обличчя. Вона відкрила очі, розгледілася, і смуток відбився на її обличчі Одним словом, старість. Ось уже який день зовсім не слухаються ноги, поратися по господарству приходиться доньці. Тай донька має майже 60 літ, обоє з Михайлом і пораються. Михайло добротний, кремезний чолов'яга, усе в його руках горить, за щоб не узявся...Господар хоч куди, а з Оленою вони уже понад 20 років. Лише одне горе:  яка сім'я без дітей? А не дав Бог діток. Так мріяв Михайло про свою рідну кровиночку. Бувало сусідські дітлахи забігали на подвір'я, то Михайло кругом них кружляє, щось підкаже, приголубить, кому цукерку дасть, а вони так і липнуть до Михайла. І все ж той Михайло уміє:  кому велосипед зрихтує, кому колесо підкачає. І тільки сумно дивиться у слід дитячим пустощам.
Дружина Михайла - маленька, тендітна жіночка. Уся її любов належала тільки йому одному. Уже обоє не молоді, а усе разом, де би що не робили, куди би не йшли. Дивуються люди отій закоханості, немов двоє молодят тільки побралися, так кружляють одне біля одного. Гніздечко своє звили, дім повна чаша, будинок звели новий, господарство велике, підійматися раненько потрібно, щоб худобу обійти та й поросят двійко, кури, гуси - усе нагодувати... Михайло скрізь за Оленою ходить... допомогає. Ось і робота пороблена, сяде перепочити та й думає: "Кому то все? Не лунає дитячий сміх, онуків чекати та виглядати ні звідки, життя немов змарнував. Посидить, поміркує, і схаменувшись, далі працює - то у полі, то біля худоби. Так день за днем і минає.
Трохи відкинувши свої думки, підвелася стара... опустила немічні ноги, почала їх натирати. Ось і Олена навідалась до хати, принесла обід. Нагодувала матір, посуд зібрала і знову до роботи, немов та бджілка. Якийсь жаль стиснув горло: "Як добре, що дочка є, хто б обійшов її сьогодні, як би не її Олена? Від кого б добре слово почула, хто би втішив та заспокоїв? Один гріх є у її житті, може не один, а багато...та цей гріх не буде ніким прощений - гріх її кожнісінької днини. Згадала юність своєї Олени, коли та увійшла у хату, очі повні сліз, кинулася їй у ноги і заголосила. Та чи чуло материнське серце слова доньки? У голові лише одні слова: "Вагітна моя Олена, вагітна" А вона, молоденька, красива, лежала в материнських ногах та благала поради. Що почути хотіла, чого чекала?! Матір кричала про те, що сама ростила доньку, що віддала їй усе найкраще, і як могла вона, негідниця, так вчинити. А як дізналась термін вагітності, то завила на весь хутір. Ганьба... пальцями тикатимуть, люди засміють.
Час спливав швидко. Однієї ночі Олені стало зле. Побігла стара до сусіда, той у лікарню завіз. А стара все під вікнами чатувала. Ось і Олена виглянула, лише гірко посміхнулася і сказала: "Дівчинка". Гніву старої не було межі. "Лишень спробуй додому принести! Вижену! Обох вижену! Чуєш?! Мені додому її не треба! На поріг не пущу!" Опустила Олена очі додолу, та й залилася гіркими сльозами. Зайшла у палату - саме немовлят принесли. Молоденькі мами розібрали своїх діток, лише Олена стояла біля вікна, вдивляючись у далечінь, як почула голос няні: "Дівчинку візьмеш?" Олена стрепенулась і не обертаючись, чітко сказала: "Ні!" В палаті стало тихо. Одна мама гірко зітхнула, дві інші, перешіптуючись, дивилися з цікавістю на Олену. Через якусь мить у палату зайшов старенький лікар,  невеличкого зросту, худорлявий, сивий чоловік. Очима знайшов Олену. Підійшов, торкнувся плеча і тихенько промовив: "Дитину годувати потрібно, візьми її. " Олена обернулась і тільки тихо вимовила : "Ні" Подивившись на Олену, лікар промовив: "Дівчинка здорова, гарненька, очі блакитні - немов озерця. Хоч на руки візьми, адже потім шкодуватимеш усе життя, от тільки назад нічого не повернеш." Поглянула у очі лікарю і промовила: "Я відмовляюся від дитини...."
Минув тиждень, Олену виписали з лікарні. У рідне село поверталася вона одна. Ніхто не зустрічав її, не дарував квіти, не брав пакуночок з немовлям. Вона усе залишила у лікарні... і доню, і своє серце...
Час спливав. Олена працювала, поралась по господарству, та час від часу пригадувала історію свого життя. На перших порах було важко. Не раз перехоплювала на собі осудливі погляди людей. Серце краялось від того , що не бачила, як росте її доня, не почула довгоочікуваного слова "мама", біля ліжечка не співала колискових пісень. Зростає десь її доня без неї...
Роки йшли. Зустріла вона свого Михайла. Гарно життя прожили. Усе разом нажили у достатку та розумінні. На душі лише один тягар був. Не витримала. Розповіла Михайлові про свій гріх. Насупився... ходив задуманий, а потім пригорнув Олену до себе та запропонував дочку шукати. Олена знітилася, побіліла, схилила голову і гірко заплакала.
Уже разом розшукали лікаря. Благала. Просила адресу доні, дивилась в очі, просячи помилування, та почула різке : "Ні! Не маю права розголошувати таємницю. Одне скажу: донька ваша жива, здорова, одружена...
Живе гарно, має двійко діток, хлопчика та дівчинку.
І все. Слова більше не почула. Благала, слізьми умивалася, та все дарма. Лікар не сказав більше нічого, хоча знав багато. Особисто сам, після того як отримав відмову від дитини, зателефонував старим друзям в інше місто і запросив приїхати, мовляв є для них подарунок. То був для них дійсно подарунок долі. Обоє за фахом лікарі, прожили у парі багато років, та так і не змогли
народити дітей. Коли забирали донечку, щастю їхньому не було меж. Ось і зростала голубоока дівчинка у люблячій родині.
Коли Олена пішла, старенький лікар зателефонував подружжя, розповівши, що матір через багато років шукає доньку. Ті не розгубилися, бо уже давно їхня донечка знала історію свого народження. Запропонували донці зустрітися з рідною матір'ю, на що та відповіла: "Ніколи! У мене є батьки!"....
А Олена жила... жила далі. Усю свою нерозтрачену любов вона віддавала своєму Михайлові, а він нею опікувався наче малою дитиною.
Вечоріло. Олена зайшла у кімнату матері, увімкнула світло, підійшла ближче, поправила ковдру. Сіла поруч. Погладила натомлені руки і запитала: "Вечеряти будете?" Мати підняла не Олену свої очі і лише гірко промовила: "Пробач, доню"... Олена підвелася з ліжка. Очі наповнились слізьми, на душі гірко, горло немов щось стисло... слова промовити не може. Мати зі слізьми благала: "ПРОБАЧ"... Олена знітилася, махнула рукою і вийшла. Через мить повернулася з вечерею. Поставила все на стіл, підійшла до ліжка. Очі матері були закриті. Повільно по щоці бігла сльоза. Рука вільно опустилася додолу... Відійшла... відійшла у вічність... відійшла тихо і спокійно, лише встигла сказати: "Пробач", так і не почувши крику доньки "МАМО...."