Скажи, промов,
що те, що існує,
молить і плаче — не всує.
Що падає тихо й пронизливо
вниз вона,
снує
мереживні сни свої
там, де панує
Весна.
Не дарма
що сумує,
вона не сама.
Вона не сама,
вже її загорнули.
Вона німа,
наче пірнула
у ковдру із дощу,
у орифламу.
Де він ущух -
там я пущу,
впущу до храму.
Квiтневий дощ
© Copyright: Тина Палюстрис, 2020
Свидетельство о публикации №120032305515
Свидетельство о публикации №120032305515
Рецензии