Легенда про старi ночви

Жив старий зі своєю старою
біля самого синього моря,
бідували у ветхій землянці
рівно тридцять та ще і три роки…
Дід рибалив на березі днями,
а стара свою пряжу сукала.
Їм того, зазвичай, вистачало,
не померти із голоду лише.
Раз у море закинув свій невід
дід і витяг одне баговиння.
Знову сітку старий закидає –
та вертає з травою морською.
Пощастило із третьої спроби,
упіймалась малесенька рибка,
але зовсім якась незвичайна –
вся лускою горить золотою.
Стала рибка журливо благати,
діду мовою каже людською:
«Відпусти мене, старче, до моря,
дам за себе я викуп безцінний,
відкуплюсь уже чим забажаєш:
що захочеш – зроблю неодмінно».
Здивувався старий, налякався –
тридцять літ і три роки рибалив,
та від риби не чув ще і слова,
а тим паче така ось розмова…
Золоту відпустив усе ж рибку
і промовив до неї ласкаво:
«Бог з тобою, красуне луската,
відкупного твого не потрібно;
йди здорова собі в синє море
і гуляй на широкім просторі!»

Повернувся тоді до старої,
розповів їй про диво велике:
«Упіймалась сьогодні у невід
непроста, а із золота, рибка.
Говорила людськими словами,
відпусти у море молила
і бажання здійснити у відкуп
будь-яке все йому обіцяла.
Не посмів з неї одкупу взяти,
відпустивши сердегу до моря,
поміж хвилі круті і шумливі,
у глибини до діток маленьких».
Засварила мегера старого:
«Просторіка ти, тютя, дурило,
не зумів навіть викуп узяти…
Хоч коритом у неї б розжився,
бо своє розкололося навпіл!»

І побрів дід до синього моря,
бачить – котяться хвилі у берег.
Став гукати красуню лускату,
припливла та і тихо спитала:
«Що хотів би ти, сивий рибалко?»
Їй уклінно старий промовляє:
«Пожалій, государине-рибко,
заганьбила злостива дружина,
не дає мені люта покою –
подавай їй новісінькі ночви,
бо свої розкололись із часом».
А у відповідь рибка до діда:
«Не журися, іди собі з Богом,
я тримаю завжди своє слово –
нові ночви отримає баба».

Повернувся старий до старої –
дійсно в неї вже ночви новенькі.
Але лається більше дружина:
«Просторіка ти, телепень, йолоп!
Попросив, недолугий, корито!
Чи ж багато у тому кори;сті?!
Тож негайно назад повернися,
поклонися і випроси хату –
для лускатої це небагато».
Що робити?.. Стара не дарує
і нізащо свого не полише,
вона виїсть у всякого мізки
за дещицю, тим паче за хату!
І вертає старенький до моря,
з горя знову іде на розмову…

Як дістався до берега старець,
помутилося море блакитне,
хвилі стеляться прямо під ноги
із сичанням і шумом хлюпочуть.
Став він кликати золото-рибку,
припливла та і чемно спитала:
«Що хотів ти, рибалко старенький?
Їй у відповідь дідо з поклоном:
«Пожалій, государине-рибко!
Ще сильніше стара пащекує,
не дає мені хижа спокою –
хижу, стерво старе, вимагає».
А у відповідь рибка злотава:
«Не сумуй, а прошкуй собі з Богом,
буде хата нова господині,
а до неї ще файна обнова».

Чимчикує старий до землянки,
а землянки немає і сліду –
перед ним мальовнича господа
з димарем із червоної цегли,
ще й ворота із дощок дубових.
На причілку усілась газдиня
і старого чім світ проклинає:
«Просторіка, матютя, дурило…
Недалекий ти, випросив хату!
Недотепа, яких небагато…
Повернися, лускатій вклонися –
вже селянкою бути набридло,
стовповою дворянкою хочу».

Знов на берег старий повертає,
долу голову сиву схиливши,
море хмуриться сталі відтінком,
а до ніг йому котяться хвилі…
Погукав золоту чарівницю,
припливла та і тихо спитала:
«Що стряслося, похилий рибалко,
щось не так чи хатини замало?»
Той у відповідь рибці уклінно:
«Ще сильніше лютує кобіта,
не дає бідоласі спокою –
вже набридло селянкою бути,
стовбове їй дворянство подайте».
А у відповідь золото-рибка:
«Не сумуй, повертай собі з Богом.
Обіцяла і так тому бути –
хай потішить тебе господиня,
і дворянствуйте разом на славу».

Як вернувся старий до дружини,
то хороми високі побачив.
Там на ганку лютує горгона
в тілогрійці із хутра ондатри,
а на маківці кичка парчева,
а на шиї коралі із перлів,
пальці рук у каблучках і перснях,
ноги взуті в червоні сап’янці.
Навкруги запопадливі слуги,
вона б’є їх, за чуба тягає…
І промовив старий шанобливо:
«Добрий день, сановита дворянко!
Вдовольнилась душа твоя нині?»
Але гримнула тільки гордячка,
слова доброго геть не сказала,
подивилась на діда з презирством
і на стайню послала старого.

Ось неділя проходить і друга,
а вона ніби з’їхала з глузду,
знову шле чоловіка до рибки:
«Відшукай-но свою вертихвістку –
вже дворянкою жити набридло,
я царицею бути бажаю,
вільно правити людом окільним
і до щастя його навертати».
Налякався старий, став благати:
«Що ти, бабо, дурману наїлась?
Говорити, ступати не вмієш,
насмішиш своє царство та й годі».
Закипіла сердита старчиня,
і ляща відпустила старому.
«Як посмів ти перечити, смерде,
стовповій, благородній дворянці?!
Йди до моря і зви свою рибку,
а не підеш – то силою змушу».
І поплівся дідуньо до моря,
ледве-ледве волочачи ноги…

Набурмосилось море блакитне,
хвилі з гуркотом берег штурмують.
Золоту став він кликати фею.
Та приплинула, чемно питає:
«Що хотів цього разу, дідусю?
Дід у відповідь рибці з поклоном:
«Вже дворянкою бабі замало,
захотіла царицею стати».
Золота йому рибка говорить:
«Не сумуй, повертайся із Богом!
Все гаразд, їй царицею бути»
і, мелькнувши хвостом, розчинилась
поміж хвиль, в пелені шумовиння.

Як дістався додому старенький,
бачить – царські розкішні палати,
там гуляє його половина,
що царицею сіла на троні.
А дворяни з боярами служать,
наливають заморські напої;
на закуску їй пряник елітний,
навкруги неї грізна сторожа –
і сокири, й шаблі наготові…
Як побачив старий, налякався!
Поклонився властивиці в ноги
і промовив: «Добридень, царице!
Задоволена вже ти напевне».
Навіть погляду та пожаліла
і прогнати подалі веліла.
Тут набігли бояри, дворяни
і старого у шию прогнали.
На додаток у дверях сторожа
ледь не вклала сокирами в ложе,
на шматки не посікши мілкі.
А нарід над старим потішався –
істерично і довго сміявся:
«Так і треба, невдахо, тобі!
На майбутнє хай буде наука –
не мостися у сани чужі!»

Тиждень, другий триває сум’яття,
але баба ще більше дуріє –
царедворцям велить чоловіка
розшукати й подати до неї.
Навіть погляду не дарувавши,
прохолодно до діда сказала:
«Повертайся і рибці вклонися,
вже не хочу царицею бути.
Володіти просторами моря
дуже нині мені закортіло.
Жити в безмірі хочу морському,
океану стихією править,
і щоб рибка, прислуга луската,
особисто була на посилках!»
Не посмів заперечити дідо,
навіть мовити слова незгоди,
а поплівся до синього моря,
золоту чарівницю шукати…

Буря хижа над морем вирує,
підіймає розбурхані хвилі,
лютовієм страшним завиває,
де вже рибка старого почує…
Та покликав свою благодарку,
припливла вона, чемно питає:
«Що потрібно тобі цього разу?»
Той у відповідь низько схилився
і промовив за мить шанобливо:
«Пожалій, государине-рибко!
Що із бабою стало, не знаю –
їй царицею бути замало,
вже до моря кортить перебратись.
Хоче жити у сині безмежжя,
океану стихією править,
щоб прислугою ти особисто
чатувала при ній на посилках…»
Не промовила рибка і слова,
лиш хвостом по водиці плеснула
і, пірнувши у піну, миттєво
розчинилась у хвилях свинцевих.

Довго берегом дідо скитався,
міряв крайку старими ногами,
сканував океанські простори,
та на відповідь не дочекався…
Повернувся назад, до старої,
і побачив знайому землянку,
на порозі – карга у лахмітті,
перед нею ж – розколоті ночви!

P.S.
У чому суть легенди оцієї?
Вона не вельми від очей укрита:
хто не скорив таки пихи своєї –
того в житті очікує… корито.

16.03.2020

* За мотивами казки сашка гарматного про рибалку та рибку