Дiвоча печаль. Щоденник Казанови

Він вкотре вже нещиро сумував,
Не обійняв, лиш поглядом спровадив...
Од відчаю - нечутні вже слова,
Неначе розпач вдарив із засади.

Пробуджена жага - то зайвий біль,
Бо суть кохання - то не тільки... ласка...
Омана з"їла серце, наче міль,
І ти тепер для нього - лиш любаска.

Мов бите дзеркало... лиш скалки у душі,
А теплий спогад... ріже гострим болем.
Колись найближчі, а тепер - чужі,
І не заллєш розпуку алкоголем.

Душа пручається, не вірить, що... все - так,
Сльозами очі топлять погляд світу.
Плаксивий травень шле поганий знак:
Здається, вже не буде первоцвіту...

Життя - не тільки світло серед дня,
А й... темрява, та ще й посеред ночі:
І почуттів сумнівна метушня,
Та від печалі виплакані очі...

Облиш на роздоріжжі знак біди,
Удосвіта помий в потічку коси,
Й не споглядай у дзеркало води,
Допоки не спадуть на травах роси.

Рятуй свій спокій: дочекайся дня.
То ж обійми душею теплий ранок,
І не шукай кохання навмання,
Заледве полишивши рідний ганок.

Ще спробуй все забути чимскоріш,
Засни в пахучім сіні на горищі,
І серденько молитвою утіш,
Побудь одна у спокою та тиші.

Покинь журбу, до неньки пригорнись,
Та приязно поглянь у добрі очі.
Скажи їй, що на серці, як... колись,
Вона нове кохання... не зурочить.