Святе серце. Переклад з Е. Асадова

Господар, зітхнувши, погладив
Руденьку кудлату собаку.
- Бувай же... Чим зміг, тим зарадив,
Все ж жалко тебе, сіромаху.

Ошийник жбурнув... (Бо ж так краще),
Та зник, наче риба під плесом,
Пірнувши в строкатий мурашник,
Що дружно рвонув до «Експреса».

І карі очиці собаки,
Що з болем дивилися в спину
Того, кому зараз однако...
Бо ту, що так любить, покинув.

Хтось біля вокзального входу
Сказав: «Що, лишив бідолашну?..
Ну, звісно: будь краща порода,
А то, лиш, - простенька дворняжка».

Напружився потяг і рушив,
Пірнаючи в темряву ночі,
Пронизливий свист ріже душу,
І пари колісні гуркочуть...

В вагонах, забувши про чвари,
Впивались та гучно співали,
Терзаючи струни гітари...
Собаку вже й не споминали.

Та й звідки господарю знати,
Що вслід за останнім вагоном,
Помчало створіння кудлате
По шпалам нічним перегоном.

Спіткнувшись, зривається знову,
Хоч лапи до крові розбиті,
Та вирватись серце готове
Крізь зуби у пащі сердитій.

Не відав господар, що сили
Вмить разом полишили тіло,
І, гепнувшись лобом в перила,
Собака під міст полетіла.

Ріка прихистила добрягу...
Любов – це віночок природи:
Нічого, що тіло дворняги,
Бо серце – СВЯТОЇ породи.