З новим днем...

Ще так далеко до справжньої тендітної весни, яка стрімко попливе по небосхилу, перегукуючись з тріпучим вітром, переспівуючи пташок і граючи у піжмурки з лататтям хмарин...

Уявляю, що я вдома... Торкаюсь смарагдового листя, яке виграє блиском, відчуваю цей терпкий присмак молодої зелені...
От би, зараз, розгорнула крила і полетіла через три моря туди, де лишилася моя душа...
І нехай небо там нижче, нехай зорі не такі ясні... але там... вдома... все наймиліше....

Відчайдушно хиляться долу зневічені душі дерев, хапаючи руками-віттям зелені хвилі трав, що погойдують колиску мого життя...
А я, занурююсь у обійма рідного степового вітру і.. намагаюсь бігти... швидше... туди... до гори, де лиман набирає повні кишені морської життєдайної сили...
Стою... зустрічаю світанок... дивлюсь, як сонце повільно винирює помаранчевим оком з води, хапаючись першим промінням за небокрай ... а на замурзаному хмарами небі гаснуть зоряні свічки і падають у смуток ранку... Привіт, моя Доле! З новим днем тебе!