Лина Костенко Давным-давно, когда в скитаньях...

Давным-давно, когда в скитаньях тяжких
малым ребёнком я едва брела,
покрытые густой соломой хаты
стояли в чёрных кратерах села.
Дроты звучали арфою Эрдели.
В ушах звенела темнота в стекле.
Как тяжело стучать в чужие двери
бездомным, бывшим на своей земле!
Дома чужие... Тьма дверная хаты.
Блестит приятно женская коса.
И замолчат не скоро, сном объяты,
ребята на печи, затихнут голоса.
Уже сидишь и лузгаешь ты семя.
Уже приветливо мигает ночничок.
Уже в таком пахучем добром сене               
в твой сон проник кузнечик-прыгунок!
И ночь глухая. Пёс за дверью воет.
Чужие гости и кровавый свет.
Чужая бабушка на ночь укроет,
своё расскажет с Вас возьмёт ответ.
Но ни за что уж не возьмёт копейки,
ну, что вы, люди, на чужой беде?!
Тогда склонила голову я в доброте
души народной, что живит жалея.               
                               
               

               
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом'яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села,
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі. ,
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі... Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?"

Иллюстрация: полотно Ивана Марчука