Дивне кохання. Зi збiрки Щоденник Казанови

Теплий ранок будить весь Едем.
Спів пташини хором стоголосим.
Привітав освячений ТОТЕМ...
Знову феї квіти йому носять.

Не дають пологи хлопчаків,
А дівчат вже... нікуди подіти.
Як же обійтись без козаків?
Гірко плачуть юні Афродіти.

Школять чоловіче ремесло:
Забаганки, пустощі, кохання...
Вчаться лук тримати і весло,
Та носити здобич з полювання.

І життя проходить, як в сови:
День для відпочинку, труд - для ночі,
Виганяють здобич з кропиви,
Б'ють усе, що кидається в очі.

А вже потім смажать на вогні,
Та смакують, ласуючи кров'ю.
Так і час збігає у борні,
Ще й з такою дивною любов'ю...

Бо в раю так мало мужиків.
Амазонки пестять свої луки...
Вже доходить діло до гріхів;
В декольте красуням пхають руки.

І тоді в левадах серед трав
Стелять ложе, повнять різним цвітом...
Ех, Амуре, як же ж ти стріляв?...
Острів Лесбос славить Афродіту.

І жага ця пристрасно цвіте,
І на сонці ніжиться так палко,
Та цілує тіло молоде,
Звично, наче все це було змалку.

Тихий подих, погляд повний сліз,
Губи ковзають, та пестять милі груди,...
Дивний штрих, та, ні, уже - ескіз,
Мить - і полотно готове буде...

Шал в обіймах руки запліта,
Крик та стогін, все пливе, мов мов хмари,
Мліє вже галявина пуста,
Та дарує феям свої чари...

Ось за обрій сонечко зайшло...
"Що ж, відпочивай, моє кохання,
Ну - до ранку... класно так було..."
Взяла лук й пішла на полювання.